Під дверима почулися нерішучі кроки, які П'єр легко впізнав би, та він їх уже не чув. Ще з порога побачивши, що П'єр, припавши щокою до підлокітника, спить у кріслі, Робер спершу хотів утекти. Але навіщо? Як не крути, а доведеться витримати сутичку з оцим несамовитим. Хто ж йому про все розповів? Робер уже зробив рух – розбудити П'єра, – та раптом завагався. Тут він побачив себе у дзеркалі шафи. З обличчя не видно, як він провів ніч. Очі не запухли, такі, як звичайно. А що помітно на яснім чолі? Сяйво зорі, пробиваючись крізь жалюзі, ряхтить у рудім волоссі. На даху затуркотів голуб. У сквері Пей-Берлан зацвірінчали горобці. П'єр, розтуливши губи, спокійно дихав. А Роза – чи спить вона? Чи стало їй сили зірвати з себе одяг і впасти на ліжко? Може, П'єр узнав щось про неї від Дені? То, може, сталось якесь нещастя?
– П'єр! – зненацька гукнув Робер. – Що сталося?
Хлопець розплющив очі, глянув на брата відсутнім поглядом, ласкаво всміхнувся йому, та раптом, усе згадавши, крикнув:
– Погань!
Робер ніби не чув. Він допитувався, чи знає брат що-небудь про Розу. П'єр устав.
– Я її бачив, я провів її до Леоньяну. Не хвилюйся, вона жива-здорова і майже спокійна. Перед тим, як піти од вас, я хочу сказати, що зневажаю тебе, що зрікаюся…
– Вгамуйся, П'єре! Все це, любий, гучні слова.
Робер з підсвідомого почуття самозахисту заговорив голосом, у якому відчувалися ніжний смуток і теплота. П'єр одразу ж розм'як. "Нехай-но я скажу старшому братові, він тобі дасть", – пригадалося йому, як він п'ятирічним хлоп'ям казав, коли старші шибеники його лупцювали. "Нехай-но я скажу старшому братові", – завжди захищався він своїм "старшим", маючи на увазі не Гастона, а Робера, чийого благального погляду він не міг зараз витримати; ще змалечку він обожнював Робера, "такого дужого, такого великого, такого гарного". І досі в його очах світилася така сама, як і в дитинстві, ласка та лагідність.
– Навіщо ти отаке вчинив? – з болем запитав П'єр.
Робер винувато розвів руками і щось промимрив, а коли П'єр мовив одне слівце – "гроші", той лише знизав плечима:
– Ні, П'єре… Ти зрозумій…
Але як може зрозуміти й простити вісімнадцятирічний суддя цьому жалюгідному двадцятитрьохрічному молодикові його нікчемність, приховану під такою врівноваженістю й силою? Робер багато передумав минулої ночі. Голова його ніколи не бувала така світла, як у тих веселих місцях, у тій веселій компанії. Саме середовище суспільних покидьків звільняло його від усякої стриманості; цей розслаблений дженджик почувався вільно тільки в товаристві жінок, які вже нікого не бачать і не розрізняють своїх випадкових клієнтів.
Отже, Робер довго міркував над своїм вчинком. Він міг би відповісти братові: "Звісна річ, у таких випадках усе вирішують гроші; я не хотів брати собі на карк цілу родину. Проте справа не в самих тільки грошах; усе переважили ниці апетити і страх, що їх доведеться стримувати, коли в моє життя назавжди ввійде таке чисте створіння, як Роза. Доки я її любив, бажав, як звичайну жінку, я міг давати відсіч тій частці самого себе, яка з жахом відштовхувала її. Але відтоді, як вона зубожіла, пішла працювати, стала нікчемною продавщицею, вона мене більше не хвилює, і владно залунав досі притихлий у мені голос: "Як поруч тебе стане ця прекрасна дитина – кінець усім насолодам, або ж доведеться віддаватися втіхам потаємки, з відчуттям ніяковості і ганьби. Не уникнути мені її добротворного впливу – і будеш ти приречений на жертви, на злидні, на благородні вчинки. Ти знаєш, забезпечити мене коштує чимало, та й всього, чим ти володієш, не вистачить на те, щоб вдовольнити мої вимоги; крім того, ти вже не будеш вільний, щоб, почувши мій поклик, усе покинути й піти слідом за мною".
– Про що ти думаєш, Робере? Тобі нічого мені сказати?
Робер стрепенувся, на якусь хвилину уткнувши погляд у П'єра… Ні, сказати це неможливо, немислимо.
– Meнi нічого сказати на свій захист, – пробурмотів він. – Яке може бути виправдання? Прости мене. А ти нічого мені не скажеш?
– Скажу. Слухай. Тільки-но скінчаться іспити, – байдуже, складу їх, чи ні,– я піду з дому. Гадаю, ти сподівався цього.
Робер понурив голову. Це мало статися. Та воно й добре, казав йому внутрішній голос. Піде геть один свідок, занадто чулий свідок і занадто вимогливий непідкупний суддя. Це він, твій юний братик, пантеличив тебе. Може, навіть більше, ніж Роза, він вимагав би від тебе душевної шляхетності чи принаймні якихось ознак її. Якщо ж Роза йде з твого життя, краще буде, коли разом із нею щезне й він, щоб не бачити нашого падіння, нашої втечі потаємним ходом. Все повертає на краще, а то, чого доброго, він почав би умовляти, щоб ти повернувся до покинутої. А ти ж таки безвільний! Дивись, він іще переконає тебе. Хоча ні, він і не пробує, ніби передчуває в твоїй душі супротивну силу. Поплач, – я дозволяю, – адже ти назавжди втрачаєш любого меншого брата. Але заразом і радій, бо вже не матимеш до самої смерті свідка своїх, точніше, наших утіх.
Робер плакав, упершись ліктями в поручень крісла й затуливши обличчя. Отямившись, він помітив, що П'єра в кімнаті нема. Ранішнє світло проникало крізь жалюзі, розпорошуючись по всіх закутках цієї страшної кімнати й цієї пропащої душі.
XIV
– Ходімте, панно Ланден, – сказала консьєржка, – я вам допоможу занести валізу. Я ж таки дужча, та мені й не звикати.
– Та не розмовляйте ж, піднімаючись, воно й без того важко. Я завсіди сама обслуговую себе і нітрохи того не соромлюся. Але по правді сказати – скільки гостювала в брата, він мені не давав ні до чого й пальцем торкнутися. Воно й не диво. Подумайте лишень: сам-самісінький, а тримає камердинера й куховарку. Може, дивуєтесь, як він за кілька місяців доскочив отакого солідного становища? Таж він, треба вам сказати, веде в пана Салема всі судові справи. То все – така мудрація, що нам, простим жінкам, і не второпати. А пан Салем видає кілька газет, що тримають високоморальну лінію. Брат каже, що їхній обов'язок – бичувати сучасні звичаї. Ви ж тільки, прошу вас, гляньте: довкола бруд, нечисть! Отож пан Салем набрав люду всяких поглядів, щоб його газети нікому не давали попусту. А то б одних покривали, а інших картали. І він, скажу я вам, нікого не боїться, нападає і на тих, котрі сьогодні при владі. Звісно, закон бере під захист можновладних, бо вони ж самі його видають. Отут-то мій брат, майстер у судовій тяганині, й бере діло в свої руки. А пан Салем не якийсь там Оскар Револю. Він добре розбирається в людях і так уже впадає коло брата, так упадає. "Ах, – каже, – Ландене, ну і як би я без вас жив!"