– Даремно я говорила йому про отой нікчемний ремонт, – стиха казала Роза спокійним тоном, щоб не привернути візникової уваги. – Він подумав, що тут якась змова або, може, що я хочу обдурити його. Крім того, моє товариство не робить йому честі. Тепер би мені більше чепуритися й кокетувати, коли я стала продавщицею.
– Годі, прошу тебе, це жахливо!
Роза подумала, що П'єр не може цього слухати з жалю до неї. А насправді він думав: "За кожне таке нице почуття: слід карати смертю. Є інше правосуддя. Треба переробити світ так, щоб подібні розрахунки стали у ньому неможливі".
Вибравшись на пагорб, конячина знову потрюхикала. П'єр помітив край польової доріжки постать. Боже мій! Дені! Про нього зовсім забули!
– Он він. Чекає… Як йому про все розказати?
П'єра спантеличив силуваний Розин сміх.
– О! – вигукнула вона. – Не турбуйся. Дені не вразить цей розрив, от побачиш! Він, певно, й не здивується. Я про дещо здогадуюсь, – додала вона стиха.
– Ні, ні, Розо! Ні, люба!
Отже, він її теж зрозумів? Роза попросила візника не їхати далі, а зупинитися тут, щоб нікого не розбудити в домі. Дені кинувся до них.
– Щось сталося?
– Так, – відповів П'єр, допомагаючи Розі вийти з коляски. – Зараз про все розповімо…
Дені впізнав його і, не подаючи йому руки, спитав з тривогою й роздратуванням:
– А ти чого тут? Проводив її? Ви тільки вдвох їхали?
В цю мить молодий Костадо побачив, торкнувся, аж ніби потримав у руках той гострий камінь, що об нього вдарилась і назавжди розбилася його дружба з Дені, ті щирі почуття, які він збуджував у його серці. "Он як! І нашу дружбу вирвати, спалити, знищити! Це також складає частку того світу, що його належить зруйнувати". Вони йшли дорогою поряд, Роза – посередині.
– А чому проводжав її ти? Хіба Робер…
Дені затнувся, вимовивши осоружне ім'я. Якби він навіть не вгадав усього, глянувши на невпізнанне сестрине обличчя, з нього досить було, цілуючи її, відчути гіркоту сліз на цій палючій щічці…
– Більше ніколи не питай про наші з Робером взаємини, – стримано мовила Роза. – Ось у двох словах уся правда: він не досить любить мене, щоб погодитися на всі труднощі, весь тягар такого шлюбу. Ми розлучилися за взаємною згодою. Отак. Усе сказано.
– Авжеж. Поки все, – буркнув Дені.– Та коли ми залишимося самі, я хочу тебе про дещо спитати.
Вона зітхнула.
– Кажи зараз. Щоб покінчити з тим.
– Ні, коли не буде чужих.
Вони дійшли до воріт. Дені відчув, як П'єр стиснув йому, ніби лещатами, руку. Він крикнув:
– Пусти, тварюко!
Але П'єр стиснув іще дужче.
– Слухай, – мовив він, – з цієї хвилини я справді стаю чужим. Але при тобі я хочу сказати Розі, що віддаю в її розпорядження себе самого і все, чим володію на цім світі. Куди б не закинула мене доля, Роза завжди знатиме мою адресу і зможе мене знайти.
Роза стояла посеред дороги, нерухома, скам'яніла, мертва.
– Дайте їй спокій – і ти, і всі твої родичі – це єдине, що ви здатні зробити для неї. Ви завжди завдавали нам тільки горя – і їй, і всім нам.
– Але й ти, Дені, завдаєш їй горя… І якщо колись вона стомиться від твоєї опіки, якщо вона колись матиме потребу в моєму заступництві проти твоєї…
Дені замахнувся на нього кулаком, але П'єр схопив його за руку.
– Дені! – крикнув він голосом, що ніяк не пасував до цього жесту. Він витримав пильний погляд Дені, погляд зацькованого хижого звіряти. Може, П'єр подумки казав "прощай" цьому обличчю, що було йому колись дороге, цій кволій істоті, сповненій невиразних бентежних почуттів, яких люди нездатні передати словами.
– Прощай! – сказав П'єр і кинувся бігти до битого шляху, де блимали ліхтарі коляски.
– Ну й тварюка! – гукнув Дені, потираючи зап'ясток. – Я про щось би хотів спитати, – додав він, ідучи слідом за Розою східцями ґанку. – Ага! Яким це чином опинився він у колясці разом із тобою?
Вони дійшли вже до дверей більярдної. Роза обернулась до брата.
– Слухай, Дені. Я ледве стою на ногах. Дивно – як іще б'ється серце… Дай мені спокій. Іди собі. Мені вдосвіта, як звичайно, вставати, я ж мушу іти на роботу. Авжеж, мушу. Бо у вас тепер не залишилося нікого, крім мене. Мені треба кріпитися, як ніколи. Не знаю, що зі мною буде завтра вранці, але на трамвайній зупинці я маю бути вчасно.
Перейшовши залу, вона взяла в передпокої одну із свічок, що там горіли. Дені йшов услід за нею.
– А я тоді нащо? Я ж залишаюся тут, із тобою, Розо.
– Ти?
Тримаючись за поручень, Роза знизала плечима. А хіба в любовних знегодах можуть зарадити нам родичі? Ніхто ще ніколи в таких речах не знаходив допомоги ні в батька, ні в брата, ні в сина. Коло нашого пекла для них закрите. Роза ніжно любила Дені, проте він нічим не міг їй зарадити. Тепер Дені зрозумів: цей розрив не зблизив його з сестрою, навпаки, віддаль між ними ще побільшала. Страждання, яких завдав їй Робер, оточило дівчину бездонною прірвою; відчай її був безмежний, як море… Дені не залишалося нічого іншого, як простертися на піску й дивитися на її страждання.
Повертаючись додому, П'єр сам із собою розігрував сцену розмови з братом, вимагаючи в нього пояснень. Ні, він не чекатиме ранку: він увійде до кімнати цього негідника, розтермосить його і тут же скаже йому… Але що казати? О, ще є час обміркувати. Відкинувши голову, він дивився в нічне небо. Місяць, схиляючись на захід, затьмарював останні зорі. Хлопцеві здається, що він ніколи не добереться додому. Аж нарешті стукіт коліс будить сонце передмістя. Тьмяні, як нічники, ліхтарі скупо освітлюють занурені в сон невиразні будинки; подекуди окреслюється чорний прямокутник одчиненого вікна. У підворіттях стоять скриньки з покидьками, дожидаючи, коли під'їде сміттяр.
Показався похмурий фасад будинку, де народився П'єр і де він виконає те, що задумав. Він без стуку ввійшов до Роберової кімнати і, ще не засвітивши свічки, збагнув – там нікого нема: П'єр побачив застелене ліжко, прибраний стіл. У кімнаті пахло, як завжди, тютюном і парфумами, а ще тхнуло якимось звірячим духом, що запам'ятався йому ще з дитинства. Доведеться чекати – звір, де б він не полював цієї ночі, зрештою повернеться до свого лігва.
П'єрові дуже хотілося спати, проте він вирішив діждатися брата. Щоб не заснути в глибокому м'якому кріслі, де він, бувало, часто скручувався калачиком, П'єр заходився рахувати візитні картки, що їх витяг із піддзеркальної шухлядки, а потім став обмірковувати звинувачувальну промову, яку мав виголосити. Та ні, краще здатися на натхнення. Але важко боротися зі сном. Очі самі заплющуються. Кілька разів долинали з вулиці кроки перехожого – ось-ось вони затихнуть перед парадними дверима. Чути було, як наближається екіпаж, нібито зупиняється біля дому – але сумне цокотіння копит мало-помалу даленіє. П'єр поволі забував мету свого очікування; в пам'яті зринали рядки з "Аттіса". І тут – чи не ганьба? – йому сяйнула несподівана ідея: Кібела обертає Аттіса на молоду сосонку – і то не з почуття помсти за невірність, а тільки для того, щоб вона вічно володіла ним, а він володів нею, щоб вони стали нероздільні, як дерево із землею… І так, замріявшись, П'єр далі й далі відходив від Аттіса, від Робера, від Кібели, від Рози.