– Авжеж, – докинула пані Жозеф, – пан Ланден – спритний хитрун. Дивись, і хазяїна прибрав до рук…
Феліцію аж пересмикнуло:
– О голубонько, не знаєте ви мого брата. "Хитрун"! Бідолашненький Луї! Та його перший-ліпший хлопчисько обдурить. Мене аж страх бере за нього. Боюся, що вмре він у злиднях. А завівся якийсь там зайвий гріш – ви думаєте, де він його діває? Гадаєте, вкладає у вигідне діло? Де там! Заснував і власним коштом утримує добродійний дім для молодих чужоземців, що прибувають до Парижа. Для тих, котрі не дійшли двадцяти п'яти, потрібна ж якась вікова межа, самі розумієте. Багатих там не густо – сама біднота! Плавом пливе! Ніхто того не відає, як мій брат любить простих людей.
– А чому саме для чужоземців, панно Ланден? Мало вони нас обдирають? Ліпше вже французам помагати.
– Ваша правда. Якось сказала я про це братові, та він свою думку має. Вважає, що молоді французи нерозсудливі, погано виховані й не вміють себе тримати. Але він і їм співчуває. Та кому тільки він не співчуває? Почули б ви, що про нього каже консьєржка. "Що вже негорда людина! І постоїть, і послухає моєї мови. А то якось розпитує про мого старшого, котрий у війську служить. Та й про меншенького, що оце йому до першого причастя незабаром. Сам такий зайнятий, стільки турбот має, а ти хоч до ранку розказуй йому про свої нікчемні клопоти – слуха, та так уважненько слуха, що любо-мило вилити йому душу: видно, все його страшенно цікавить. А вже як пораду дасть, то таку мудру, таку мудру! Чоловік у мене, бачте, полюбляє чарку, так він і його на добру путь настановляє. Ваш брат – справжній янгол, панно Ланден. Таж у нього в очах небо". Знаєте, Луї дуже змінився з вигляду, він поголив бороду і став просто красень. Консьєржка іще казала: "Саме тоді, коли я познайомилась із ним, у мене від менінгіту померло дитятко. Ваш брат частенько навідувався до нас. Стане, було, край ліжечка і все дивиться то на мене, то на нещасне дитя. Звичайно, всі були добрі до нас. Зайдуть, скажуть кілька співчутливих слівець та й підуть, а він залишається в хаті, все на наше страждання дивиться".
Панна Ланден скинула капелюшка, нахилилась до вікна й поглянула на гомінку вулицю у сяйві липневого ранку. Вночі шаленіла гроза, на тротуарі ще не висохли калюжі.
– Одне мені дивно, – мовила консьєржка, уже поклавши руку на клямку, – така ласкава, така добросердна людина, а займається ділом, при якому треба мати вовчі зуби…
Панна Ланден уже намірилась відповісти, але схаменулася: сорочий погляд консьєржки насторожив її. О, ця її слабість, це прагнення збуджувати захоплення в людей, які стоять нижче і яких вона не може тримати на належній віддалі! Братові, хвалити бога, нема з чим критися, проте він наказав їй нікому не говорити, що вона бачила в Парижі; вона пообіцяла мовчати… і на тобі! Ото так мовчала! Тільки приїхала, ще й капелюшка не скинула – та й ну патякати.
– Ви вже йдете, пані Жозеф?
Панна Ланден надумала завернути консьєржку, сподіваючись виявом нового довір'я загладити погане враження, яке могли справити її слова на цю сумирну, запобігливу й воднораз, можливо, недобромисну особу.
– Бачите, пані Жозеф, я ладна хоч би й до ранку говорити про свого брата. Господи, що то за добряча душа! Він же ніколи не думав про себе. Все тільки про інших дбав, коли злиднював і коли його патрали живцем оті Револю, а подумайте, скільки він здатен з його вдачею зробити тепер, коли в нього тих грошей досхочу.
– Досхочу! – пані Жозеф сплеснула руками. – От щасливий! І буває ж таке!
– Де вже такому добрязі бути щасливим! Йому раз у раз завдають страждань. Він не може миритися зі злом. Воно йому – ніж у серце. Такі шляхетні натури ніколи не потерплять того, що в житті стільки гидоти. Тому він страждає. Якось питаю його: "Все в тебе є, Луї, чого душа забажає, чому ж ти такий сумний та невеселий?" А він мені: "Людина приречена на самотність, Феліціє. Споконвіку вона одинока". І це, пані Жозеф, чиста правда, яку бачать лише обранці.
– Як на мене, – сказала консьєржка, – то на якого біса бути таким уже святим та божим? Коли б пан Ланден бодай раз на місяць гульнув, щоб очиститись…
– Дозвольте вам сказати, пані Жозеф, що тут є такі тонкощі, яких вам не збагнути.
– Невже ваш брат якийсь святий або що?
Панна Ланден відповіла, що брат ніякий не святий, що й у нього є свої вади. (В сорочих очах консьєржки спалахнув лукавий вогник). Вона раптом передумала йти, бажаючи дізнатись, які можуть бути вади в такої добропорядної людини.
– Ану ж бо, панно Ланден, розкажіть-но, що то за вади, хоч про одну розкажіть! Ага. Вам ніяково!
– Та чого там! Воно як придивишся, то знайдеться. Ну, скажімо, буває – правда рідко, – що йому здається, ніби він чинить справедливо, по-чесному, а насправді його штовхає злопомність. Ну, наприклад… чули ви про Регіну Лораті? Ота балерина з Великого театру, що довела до катастрофи Оскара Револю… Після його руйнації вона чкурнула в Париж разом із синком пані Костадо. Так от. Ви і в голову собі не можете взяти, якої халепи завдав їй мій брат. Взяв і напустив на неї всі газети пана Салема. І що ж? Вилетіла вона із Комічної опери, а потім мусила покинути й Олімпію. Ну, я тоді й кажу братові: "Ні, Луї, не з почуття справедливості ти дієш. Твій хазяїн помер, а проте ніби нічого й не змінилося, він і досі помикає тобою, штовхає тебе мститися за нього". А він і слухати не хоче. Звісно, діяв він із добрих почуттів, якщо цю вірність пам'яті свого експлуататора можна назвати добрим почуттям. Я з тим і розповіла вам про це, аби ви впевнилися, що в мого брата, як і в кожного з нас, є свої вади. Але все одно він – прекрасна людина.
– Ще б пак! Загрібаючи такий гріш, усяк буде прекрасною людиною!
По цих словах консьєржка попрощалася в панною Ланден, спершу діставши в спритно підставлену руку срібну монету.
Феліція Ланден, забувши про свої валізи, в одчаї тинялася по кімнаті й намагалася пригадати, що вона наплескала язиком. Ні! Це не її вина, що в неї все життя нема з ким погомоніти, тож доводиться "виливати" душу перед першим стрічним. Бог добре знає – вона не хотіла нашкодити братові, а все, що вона сказала, прикрасивши дійсність, спрямоване на звеличання його ж таки слави. Дай боже, щоб за час свого проживання в Парижі він не наробив грішків! Ану ж як вона бовкнула щось непевне про брата в розмові з консьєржкою, жінкою, не вартою такої честі, а то, гляди, й небезпечною.