Далі вона заговорила стишеним голосом. Діти почули, як їхня мати простогнала: "Яким правом…" Леоні говорила про чотириста тисяч франків, що належали Костадо, і що їх Оскар Револю мав пустити в обіг; як він причепився і завжди повторював: мовляв, невідомо, як воно обернеться з власністю. Мовляв, найнадійніше позичити під заставу нерухомого майна… Я, мовляв, збережу вам ці гроші на лиху годину… Собі це він зберігав, на свою лиху годину!..
Але тут увагу Дені відволікли сестрині ридання – її тендітна постать, ніби підтята, впала на ліжко: він бачив її в дзеркалі, та не насмілився обернутись. Задкуючи, він наштовхнувся на ліжко й сів біля Рози. Він не зважився обійняти її оголені плечі. Тільки приказував: "Не плач, іще не все втрачено. Я певен, що Робер ніколи не відмовиться від тебе. Його брат П'єр так мені казав іще минулого четверга…" Дені намагався говорити переконливо те, у що не вірив сам. Матусю Костадо надто добре знали і вона верховодила синами – Робером теж. Тільки старшому, Гастонові, своєму улюбленцеві, якого величали "красень Костадо", вона ладна була поступитися частиною прав, належних голові родини. Їй лестила його врода, його коханки, його успіхи на перегонах… Але ж Розету любив не Гастон, а слабкодухий Робер – а ним Леоні Костадо крутила як хотіла. Саме тепер, коли дощенту руйнувався добробут родини Револю, підупадало їхнє становище, під загрозою була, може, і їхня честь, – одна думка не покидала Дені: Роза не вийде заміж за Робера Костадо. Лише ця думка, виразна й настирлива, височіла над купою руїн. Він не насмілювався подивитися правді в обличчя, він відсував цю думку вбік, приховував її, та все одно повертався до неї згодом. І знову почав уважніше прислухатися до того, що вигукували за дверима:
– А докази… у тебе ж нема доказів, Леоні; ти повірила пліткам. Ледве справа торкнеться твоїх дітей, як ти втрачаєш усякий глузд… От бачиш: ти вагаєшся, не знаходиш, що сказати…
– Бо мені шкода тебе…
Леоні перебила свою жертву спокійним голосом; хоч би там що, а вона вирішила спорожнити весь лантух, виказати геть-чисто все: адже йшлося ні про що інше, а про спадщину її дітей. Отож вона й почала. Розі й Дені здавалося, ніби вони чують глухі удари просто по тілу. Їхня мати більше не озивалась. Роза стисла братову руку. Вона вже не плакала, тільки примовляла: "Бідненька матуся, треба ввійти туди…" Проте вони не зважились навіть підвестися.
– Мені прикро завдавати тобі болю… та якби ж не йшлося про моїх діток… раніш або пізніш, а доведеться тобі дізнатися… Регіна Лораті розбазікала все моєму синові Гастону… Ну, так, ота балерина з оперного театру… Бідна моя Люсьєно… і ти мене ще питаєш, до чого тут вона? Ти мені не кажи, що нічого не знаєш… Ну, Люсьєно, не прикидайся здивованою! Слово честі, я готова тобі це пробачити, моя люба… Але ж ти чудово знаєш, що Оскар утримував її, та ще в яких розкошах! Тобі, як і всім нам, відомо, які були в неї пишні екіпажі, ліврейні лакеї, приміська вілла в Муло, дім на вулиці Пессак, обставлений старовинними меблями… Ти цього не знала? Ні? Тільки ти, голубонько, не думай знепритомніти, не така тепер хвилина, щоб тобі розгублюватись… Що ти кажеш? Що в мене нема доказів? Знов ти співаєш тієї самої… Так наче я тобі лихого бажаю… Але ж нещасна ти жінко, знов тобі кажу, що ця Лораті давала моєму Гастонові читати листи твого чоловіка… Він умовляв її тікати з ним до Південної Америки, якщо вже тобі так хочеться знати! Важко це тобі слухати, а мені ще важче відповідати, але доводиться. Ось до чого дійшов Оскар! Звичайно, Гастон коханець тієї Лораті. Що? Брудна справа, кажеш? А чому саме? Мій син зовсім не такий уже святий та божий…
Притулившись до дверей, Дені та Роза почули чиєсь незнайоме белькотіння:
– Іди вже, Леоні, годі мене мучити…
Тоді кат, що завдав удару без ненависті, а тільки виконуючи свій обов'язок, злагіднів. Леоні Костадо вже не кричала, а говорила наполегливо, вперто, терпляче:
– Я піду звідси, тільки одержавши чотириста тисяч франків, гроші моїх дітей… Так, так, ти можеш, можеш усе… Я вже радилась… Ти виходила заміж із контрактом про збереження посагу… твій батько знав, що робив; та й на спільну власність ти маєш право: твоє особисте добро лишається недоторкане. От і підпиши дарчий запис на користь моїх дітей. Я принесла акт. Нотаріус Лакост сам його й склав… Тобі лишається тільки підписами отут… і отут… на берегах постав свої ініціали… Тобі здається, що я жорстока, Люсьєно, але ж це заради дітей. Якби йшлося про мене саму, але ж це гроші моїх дітей… Та й тобі буде спокійніше…
– Це насамперед гроші моїх дітей, а крім того – я певна: це незаконно…
– Не турбуйся, Лакост на таких справах знається: як буде потреба звернутися в суд, я звернуся… Головне, щоб ти підписала… Та зважся ж бо, не примушуй мене кликати дітей і ще й їх робити свідками… Хоч саме вони зрозуміють… Що ти там кажеш? Може виявитися, що чутки неправдиві? Зрештою може бути й таке. Тоді твій чоловік просто поверне мені ті гроші й більше про них не буде й мови. Але ж Гастон бачив листи… Та кінець кінцем усі в місті про це говорять. Сядь. Тепер нема часу на млості. Сідай за столик.
– Я мушу порадитись.
– З ким? З чоловіком? Він у Леоньяні, очікує Лораті, а та не приїде, бо вона з Гастоном уже в Монте-Карло… Ніщо не заважає тобі відвідати Оскара, ти гарантована від неприємної зустрічі.
– Дай мені змогу порадитися з моїм сином Жюльєном, він уже у Фреді-Дюпонів…
– Я не чекатиму, поки він повернеться. Ти повинна підписати. Зрештою, що тобі може статися? Ці гроші Оскар би однаково прихитрився у тебе загарбати – я ж його знаю! І вони хтозна-куди пішли б; краще вже віддати їх моїм дітям. Ти кінець кінцем таки підпишеш… То навіщо марно зволікати?
Леоні зітхнула. Вона вагалася, чи застосувати ще одну, останню зброю, і нарешті зважилась, міркуючи, що може цим врятує життя Оскарові Револю:
– Ти б уже мусила бути в дорозі до Леоньяну… І про що тільки ти думаєш, нещасна? Коли людина дійде до крайнощів, вона на все здатна.
– Що ти хочеш сказати, Леоні? Боже мій! Я тут сперечаюсь, а там кожна хвилина може….