Далі Роза й Дені чули тільки хлипання та голос – майже ніжний, наполегливий, благальний, переконливий, що повторював найчастіш одне слово: "Ну, підпиши, підпиши, бідолашна моя Люсьєно… Підпиши… Більше ти про це не думатимеш… Будеш вільна, поїдеш до Леоньяну. Може, ще не пізно буде врятувати його… Але спершу треба підписати… Отут… і тут… і ще ось тут… самі ініціали".
Хлипання почало стихати. Загуркотів стілець по підлозі, клацнув замок у письмовому столі, зашелестів папір. Потім – тиша, і раптом голосно озвалась Леоні Костадо:
– Ну от! Це, звичайно, не все, але найважливіше зроблено… Хто зна, моя люба, може, й справді я помилилась. Може, Оскар грав якусь комедію перед Регіною Лораті? Або Регіна просто набрехала Гастонові, щоб його роздражнити й потягти за собою… Ніколи не знаєш, чого чекати від такої мерзотниці! Тоді твій підпис не зобов'язує тебе ні до чого…
Вона втихомирилась, розм'якла. Сховала дарчий запис, що його згодом протягом років марно оскаржуватимуть по судах кредитори Оскара Револю. Обняла приголомшену Люсьєну:
Моя біднесенька, чи не могла б я чимось стати тобі в пригоді?
IІ
Вийшовши з будинку Револю, Леоні, незважаючи на свою огрядність, дуже швидко рушила безлюдною вулицею Шапо-Руж, сп'яніла від своєї перемоги, якої вона нітрохи не соромилась. Вона йшла, розтинаючи пасма туману, з приємністю вдихаючи млисте повітря, притискаючи до грудей сумочну з дарчим актом. Та це ж вона відвоювала частину спадщини своїх дітей!.. Слава їй! Осьде він, підписаний акт. Лакост каже, що з цим папером вона переможе в усіх судових баталіях. Звичайно, страшенних зусиль це коштувало, що й казати, обов'язок важкий. Сердешна Люсьєна! Яке горе їй доведеться переживати!
Та Леоні марно змушувала себе розчулитися, співчувати горю, яке її не обходило. Згадуючи, який відчай охопив її, молоду дівчину, коли не з нею одружився Оскар Револю, вона тепер аж здригнулась: адже сьогодні ввечері їй би довелось бути на місці Люсьєни… "Щоправда, якби я була його дружиною, я наглядала б за ним пильніше й утримувала б його від отих дурощів. Тоді він би не пішов отак на дно… Ділова людина з нього просто геніальна… Я знала, кому віддаю ці гроші… Він би швидко пустив їх в обіг… Усе його лихо в тому, що він одружився з Люсьєною Віллі-Дюран, яка себе так високо ставила, ніби народилася з Юпітерового стегна; бундючністю вона підбурила проти себе всіх, а сама, бідолашна, така вже нудна, що Оскар почав зраджувати її мало не відразу…" Оскар… Леоні уявила собі, як він у Леоньяні чекає на Регіну Лораті, а дочекається Люсьєни, тимчасом як Гастон з Регіною мчать собі до Монте-Карло.
Леоні відігнала цю думку геть, засоромлена тим, що смакує подібні речі. Вона зневажала себе за те, що пишається синовими коханками, але не могла перебороти пихи. Гастон… Ось би хто тішився нею, ось би хто оцінив належно її сьогоднішню відвагу… Та, на жаль, удома зустріне її не улюблений син, а два інші – Робер і П'єр.
Вона пішла повільніше, бо таки трохи засапалась, та й не хотілося їй поспішати додому: треба ж було обміркувати, як вона розповість про те, що сталося. Зненацька її охопило обурення: ні, це вже занадто! Витримати таку напружену, прикру розмову, врятувати спадщину, а потім іще й виправдовуватись, просити вибачення! Бо вона ж добре цих дітей знає… А як по щирості – то ні! Зовсім вона їх не знає…
Стосунки її з обома молодшими синами отруювала аж ніяк не розбіжність у поглядах. З Гастоном вона, здається, теж ні в чому не має згоди, проте вони можуть порозумітися з півслова. Він гульвіса, живе всупереч усім принципам своєї матері, але розуміє її, і вона його розуміє. А ці двоє такі працьовиті, такі поважні, проте ніколи не вгадаєш, чого від них чекати.
От, приміром, вона, Леоні, вважає, що сьогодні ввечері поводилась бездоганно: гроші, що їх вона оце несе, успадковані по батькові; це священний скарб, і вона пишається тим, що відвоювала його в тяжкій боротьбі. Для Люсьєни ці гроші однаково були б утрачені, дісталися б іншим позикодавцям, то "краще вже віддати їх моїм дітям". Що до цього пізнього візиту, та ще й за таких обставин, звісно, це жахливо: але ж, ясна річ, слід сказати їм усю правду – може, це вона, Леоні Костадо, врятувала життя Оскарові Револю…
Та що більше Леоні розмірковувала, то менш уявляла, що відповідатимуть їй діти. Вона вирішила вдати здивування: "Як, ви навіть не подякуєте мені?" Не сумнівалася нітрохи, що діти будуть обурені. Адже існували обставини, що їх вона силкувалася всіляко обминути: одна – кохання, що єднає Робера і Розету Револю, друга – не така важлива – приязнь між П'єром і малим Дені. А чи справді не така важлива – це ще побачимо. Робер млявий, безвільний… А П'єр якраз у перехідному віці і ніби сказився, часом аж ляк бере: безглузді вірші пише, голова набита всякими нісенітницями… Робер – той, мабуть, зрозуміє, що тепер його одруження з Розетою неможливе – як не поглянь… Коли навіть не брати до уваги можливої ганьби, що впаде па цю родину, а також безсумнівного убозтва, то поки він скінчить свою медичну освіту, відбуде інтернатуру, складе конкурсні іспиті – минуть роки та роки. Хіба що в тридцять років він зможе заробляти на прожиття… Навіть в інтересах дівчини (саме на цьому й треба наголошувати найбільше) він зобов'язаний повернути їй свободу й не компрометувати її.
Леоні Костадо дійшла до будинку, в якому вони займали перший та другий поверхи. Уже на східцях їй раптом спало на думку, що Робер теж мав бути сьогодні у Фреді-Дюпонів на балу. Та коли він побачить, що Рози нема, то повернеться додому… Його й так уже стурбували чутки, що ширились по місту сьогодні…
Ні, Робер досі не повертався. Леоні, навіть іще не скинувши капелюшка й смушкового жакета, відчинила секретер і взяла ключа від скрині, пригвинченої до її ліжка в головах і "перевдягненої на нічний столик", як казав П'єро. Фальшивими скриньками були замасковані важкі металеві дверці. Леоні набрала шифр, відчинила скриню й поклала на поличку акт з підписом Люсьєни Револю. Потім, узявши лампу, пройшла до хлоп'ячих кімнат. Помітивши світло за дверима П'єрової кімнати, вона, своїм звичаєм, зайшла не постукавши. П'єр, як це йому траплялося частенько, читаючи в ліжку, заснув; книжка лежала на ковдрі. Спав він напівсидячи, в незручній позі, задерши голову й простягши шию так, наче його мали скарати на горло. У головах олівець, аркушики паперу, розкішний зошит у шкіряній оправі – розгорнутий. Низенька лампа освітлювала сторінку, вкриту виразними, дбайливо виведеними літерами, – П'єр завжди так переписував свої вірші. Озброївшись лорнетом, Леоні неприязно вчитувалася в текст, що видавався ніби й зрозумілим, а проте второпати змісту вона ніяк не могла.