Найдивовижніші почуття перестають дивувати, відколи стануть звичайними. Перед родиною Револю відбувалося чудо любові, але що ж це за чудо, коди воно триває все життя? Можливо, й брутальність Оскара Револю в поводженні з Ланденом пояснювалась роздратуванням, яке охоплює кожного, хто відчуває себе об'єктом якоїсь незбагненної й надмірної прихильності, та ще й вигідної для нього. Зневага, яку він відверто виказував своєму старшому клеркові, була не зрозуміла для решти родини й, може, походила ще з давніх років, з часів похмурого ліцею, де швейцарів син був покірним рабом заможного панича.
– Якщо це щось таке невідкладне, то можна й трамваєм завтра вранці змотатися, – промовив Луї Ларп тим глузливим тоном, що ним навіть слуги розмовляли з Ланденом. – Тільки пан не надто полюбляє, коли його турбують в Леоньяні.
І він не втримався, щоб не докинути:
– Але ж і нагорить вам, бідолашний пане Ланден!
– А це точно, що пані не можна побачити? Ніяк не можна? Ну, коли так…
Здавалось, він відчув якусь полегкість від того, що це побачення не відбудеться – і не з його вини. Луї Ларп не бачив, а Дені помітив одразу: гуляста лисина, на якій відбилося світло лампи, й ріденьке шовковисте волосся, що його Оскар Револю порівнював із шерстю дохлого мишеняти, – все це в Ландена лисніло від поту. А він ще й фарбував волосся, отже, піт котився на пухкі щоки брунатними краплинами, лишаючи за собою темні сліди. Ланден бурмотів, ніби розмовляючи сам із собою:
– Мушу знайти візника або таксі… Не дуже це легко, о такій годині, а тут іще цей бал у Фреді-Дюпонів… Якби раптом я був нащось потрібен, скажіть, що поїхав до Леоньяну…
Лише тепер він помітив Дені. Коли Ланден на кого дивився, не відвертаючи очей, його погляд, здавалося, мав у собі щось матеріальне, якусь фізичну вагу. Цього разу він навіть насмілився покласти на голову Дені свою завжди вогку руку, якою в родині Револю лякали дітей, коли ті кусали нігті: "Ану перестань, а то й у тебе будуть такі руки, як у Ландена!" Дені гидливо відсахнувся:
– Та ну ж бо, пане Ландене!
Ланденова рука важко лежала на голові Дені, олов'яна рука, якою, здавалося, важко й поворухнути. А в тьмяно-синіх очах, що вічно сльозилися, відбилось якесь невиразне почуття. Може, то були жалощі? Зненацька Ланден промовив:
– Ідіть до матусі, паничу… Будьте з нею лагідні… Скажіть їй… Ні, ні, не кажіть їй нічого…
Він рвучко обернувся й штовхнув двері. Остовпілий Дені почув, як він стрімголов збіг сходами. Хлопець сів на скриню в передпокої. У старовинному ліхтарі сичав газ. Іспанські свічники, дикунська зброя, що її навіз колись із островів двоюрідний дід Оскара Револю, картини на шовку, естампи – все це висіло на стінах споконвіку, як вважав Дені. До кімнати пані Револю прожогом пробіг заспаний лакейчук з картонною коробкою під пахвою. Він підморгнув до Дені:
– Сукня.
Дені метнувся за ним і, поки Роза відкривала коробку, прошепотів матері:
– Ланден побіг шукати візника або таксі. Їде до Леоньяну.
– Ну й на здоров'я!
Дені знав, що ці слова зовсім не пасують до тривоги, яка охопила матір. Вона обернулась до Рози, що вже вдягла сукню.
– Ану повернися… Що ж, тепер усе як слід… Ще повернися… Добре. Ти розпатлана, піди причешися.
– Дзвоник, – раптом сказав Дені.
Тільки в нього й був такий слух, щоб почути з материної кімнати, коли хтось дзвонив. Пані Револю здивувалась:
– І хто б це міг прийти в таку годину?
Пізніше діти, мабуть, згадували, що материн голос уже тоді змінився до невпізнання. Дені вискочив у передпокій якраз, коли Луї Ларп відчиняв двері. Це прийшла Леоні Костадо. В смушковому жакеті вона здавалась неймовірно великою. Відсапувалась. Хоч вона й була в близьких стосунках з родиною Револю, проте вперше так пізно завітала до них. Леоні Костадо, Роберова та П'єрова мати… У Дені раптом майнула думка, що це вона приїхала сватати свого сина.
– Вона коверзує,– казав Оскар Револю, – та вже коли зважиться, то наполягатиме, щоб за два тижні й весілля справили, – я її знаю…
Вона спитала у Дені:
– Мама у себе в кімнаті? – і, пройшовши передпокій, відчинила двері не постукавши.
Пані Револю вже накинула скунсову пелерину на бальну сукню й востаннє здійняла хмарку пудри навколо Розетиного носика.
– Ти їдеш на бал, голубонько?
Роза всміхнулась, підставляючи щічку Роберовій матері. Вона теж подумала, що йдеться про весілля. Але Дені побачив, як на материній лівій щоці з'явилася жовта пляма, – так бувало завжди, коли вона блідла від хвилювання: ця пляма була провісницею лиха. Мати пролебеділа:
– Ах, яка несподіванка! Яким чином…
– Чи можна, щоб діти вийшли?
Дені помітив, як заблищали оченята в Рози… але він уже знав, що не про весілля йтиме ця вечірня розмова. Бідолашна Розета! Розмови про її весілля, принаймні з Робером Костадо, ніколи вже не буде… Роза повела Дені в свою кімнату, де були двері й до материної.
Вона сіла на ліжку. Дені, ставши спиною до неї, міг бачити її в дзеркалі, що висіло над каміном. Тендітні, трохи похилі плечі виступали в неї з глибокого вирізу з тюлевою оторочкою, вкритою лелітками. А що сиділа вона похилившись наперед, у виріз корсажа видно було її маленькі перса. Від радісних надій у неї зарум'янилося личко. І от у цьому самому дзеркалі Дені побачив, як змінилося сестрине личко при перших вибухах голосу Леоні Костадо, що кричала завжди, навіть тоді, коли зовсім не треба було кричати, – а це змушувало співрозмовника й собі підвищувати голос. Та саме через те, що кричала вона надто гучно, Роза й Дені не все розбирали; але й того, що вони второпали, було досить, щоб зрозуміти, чого вона прийшла.
– Послухай, Люсьєно, тепер нам з тобою не до чемностей – занадто серйозний час. Ти знаєш, де Оскар?
Діти ледве впізнали материн голос – такий він був дитинний та запобігливий:
– Ну, звичайно, знаю, він у Леоньяні.
– Що ж, коли він і справді ще досі там, то не з власного бажання.
Почулося невиразне, незрозуміле бурмотіння; Леоні Костадо перервала його:
– Ти не прикидайся, ніби не розумієш мене! Цю байку вже три дні як усі в місті тільки й переповідають… То, може, й тобі слід би про це дізнатися!