Чалапаючи босими ногами по долівці, Ксенон обходить довкруг столу, сідає поруч з Гомером, обнімає його за плечі.
— Я не гідний бути суддею ні тобі, ні Єлені. Проте, мені здається, вам треба зустрітися.
Гомер ще нижче схиляє голову:
— Для чого?
— Виплачете душі — легше стане.
— А коли Єленина душа вже своє виплакала і заспокоїлася? Яке я маю право ятрити її?
— Єленина теж не заог^коїлася.
— Звідки тобі відомо?
— Бачиш, я зараз маю кузню. Ковалюю. А ти не здогадався поцікавитися, як воно так сталося: якщо я позбувся усього майна, навіть виноградника, то звідки раптом я взяв гроші на кузню?
— Це має якийсь стосунок?
— Прямий. Бо гроші на кузню потайки передала мені Єлена... Знаю, соромно мужчині брати в жінки гроші, але я зараз про інше... Тепер тобі освітилося?
— Ну?
— Якщо в когось душа заспокоюється, то тій людині перестає боліти біда іншого.
— Все одно пізно. Сам кажеш, Єлена всі ці роки живе в палаці. Там багатство, там слуги, вона звикла до всього цього. А я що їй дам?.. Запізно, Ксеноне.
Знову чалапають босі ноги по долівці. Господар повертається на попереднє місце, поспішними ковтками допиває із чаші вино, стискує долонями скроні.
Потім каже:
— Якби я тебе, Гомере, не знав змалечку, то назвав би слабкодухим боягузом... Що ж, я помовчу.
— Не сердься, друже, я не хотів тебе образити, — підводиться Гомер.— І прийшов я до тебе з проханням.
— З проханням?
— Візьми мого хлопця-поводиря. Уже підріс він, уже б йому до якогось діла прилучатися пора. А при мені він чому навчиться? До пісень хисту не має, а чогось іншого — то знов я не вмію. Візьми хлопця до себе в кузню — з нього толковий помічник буде, бо до роботи он який беручкий.
— То ти залишаєшся тут? — у словах Ксенона неприхована радість.— І правильно робиш: свій поліс — то таки свій, а не чужий, хоч би який він був.
— Спитають, чого хлопець тут,— скажеш, що я на якийсь час залишив, що, мовляв, скоро заберу. А там, дивись, і його повноліття прийде, то вже ніхто не прискіпається — вільному воля... То береш?
—
— Ще питаєш!
— Дякую, друже... Я звикся з ним, він мені — що й рідний син. Але ж так йому буде краще.
— У домі знайдеться місце і тобі, і хлоп'яті.
— А мені не треба. Я завтра рушаю до Фокеї. Мене дорога кличе. Своя дорога.
— Чекай, чекай, тут я чогось не розумію... Ти — в дорогу? Сам?.. Але ж...
— Колись я вже пішов звідси без поводиря, ти знаєш.
— Ні, то не діло! Вважай, як хочеш, а я кажу — не діло!.. Хоч людям покажись путяще — ти ж Гомер!
— З чим покажуся? Що мав — роздав, уже воно ніби й не моє. А більше — і душа порожня, і формінга німа... Завтра піду, таки завтра...
На тапчані заворушився хлопчик-поводир, застогнав уві сні.
Ксенон схоплюється до нього, поправляє лаха, що сповз додолу, лагідно шепоче:
— Спи, спи, пташеня. Спи, горобенятко. Отак. От і гарно. Спи. У нас із тобою буде все добре, як у всіх...
* * *
У Єлениній кімнаті, завжди старанно прибраній, сьогодні все шкереберть. І хазяйка метушиться:
— Ти не бачила моєї голубої заколки?
Рабиня Зоїла зачудовано і дещо заздрісно дивиться на Єлену: та вона ж іще он яка! Досить було їй зодягти нове, гарно пошите голубе плаття, як одразу разюче перемінилася. Невже чорний одяг, що його досі постійно носила хазяйка, міг так притьмарювати людську красу?
Рабиня Зоїла буквально не впізнає хазяйки. Та враз якось помолоділа, в її завжди строгих, задумливих очах засвітилися променисті живинки. Навіть на щоках заграв рум'янець.
Ой не тільки нове плаття спричинилося до такої переміни! Ой не тільки!
— Голубої заколки не помічала?
— Ні,— схоплюється Зоїла,— не бачила.
— Десь запропастилася,— мовить Єлена.— Була і запропастилася. Я ж її сьогодні зі скриньки сама діставала.
Зиркнувши ненароком на кучеряво-шовковисті коси хазяйки, рабиня сміється:
— Тож заколка он у косах!
— А й правда,— знічується Єлена, мацнувши рукою коси.— Це треба так забутися?.. То, кажеш, він ночував у Ксенона?
Зоїла киває:
— Тамечки.
Єлена ще раз переколює заколку, розправляє складки на платті, береться в боки перед Зоїлою:
— Цей пеплос мені до лиця, як ти вважаєш?
— Ти в ньому, як сама Афродіта.
Рабиня мовить це таким захоплено-щирим тоном, що Єлені тільки б порадіти.
А вона ніби одразу й забуває про плаття, знову на попередню балачку переводить:
— Кажеш, у Ксенона...
І раптом твердо, впевнено мовить:
— Це він до мене вертає, Зоїло.
Зоїла розуміє, що останні слова хазяйка говорить більше для самої себе, ніж для неї. Певно, не просто їй самій вірити в щойно сказане, але дуже хочеться вірити. А Зоїлі боязно, щоб хазяйка не помилилася. Тож пробує застерегти, як уміє:
— Дім Ксенона поруч.
— Ти хочеш сказати... Ні, ні, Зоїло, тут зовсім інше. Як це тобі пояснили? Бачиш, іноді п'ять кроків ступити трудніше, ніж пройти п'ять сотень стадіїв... 26
Єлена бере зі стола скручений у трубочку пергамент, урочисто простягає рабині:
— А це тобі подарунок.
Та здивована до краю і раптовою незрозумілою урочистістю хазяйки, і самим подарунком.
— Я ж не вмію читати.
— Тут написано, що ти вільна, Зоїло. Що ти тепер маєш право йти куди хочеш, жити де захочеш, займатися тим, чим тільки забажаєш. Я відпускаю тебе.
— Це... направду, хазяйко?..— ошелешено лепече Зоїла, відчуваючи, як гаряча хвиля несподівано розливається по всьому тілі.
— Більше я тобі не хазяйка. Ти хазяйка сама собі. Ти — вільна. В усьому вільна.
— І навіть вільна вийти заміж за Філія?!
— Твоє право виходити заміж за кого хочеш,— усміхнено мовить Єлена. І враз серйознішає: — Але заміж тільки за вільного. А Філій — раб.
— А якщо я згідна і за раба?
— Немає такого права вільній людині виходити заміж за раба.
— Стадій дорівнював 194 м
Зоїла розгублено дивиться на Єлену:
— Як же так?.. А якщо я відмовлюся від волі і залишуся тут? Я маю право відмовитися?
"Що вона говорить?.. Та що ж це вона говорить? — не вкладається Єлені в голові.— Та як вона сміє таке говорити?!"
І Єлена мало не кричить Зоїлі:
— Я тобі забороняю відмовлятися! Забороняю!.. Зоїла й зовсім никне:
— Яка ж тоді я вільна?
І на зміну хвилі тій, іскристо-гарячій, уже насувається хвиля байдужості.
Помітивши, як згасає у дівчини погляд, Єлена в пориві миттєвого шаленства, що охоплює її, обіруч трясе Зоїлу за плечі і, мов сухі грудки, жбурляє їй в обличчя: