— Ти — вільна, вільна! Але — зрозумій ти! — воля дається не для того, щоб знову повертатися в рабство. За волю завжди платять найдорожчим: одні — життям, інші — очима... І я забороняю тобі залишатися!.. Чуєш?!
Проте її слова — такі високі, такі палкі — не доходять до дівчини. Вони просто вище її розуміння. І Єлена, відчувши це, безпорадно опускає руки.
— Був би Філій моїм рабом — відпустила б і його,— каже вона Зоїлі.— Але ж він Аліферсів...
— Аліферсів...— самими губами тихо повторює за нею дівчина — мов суха придорожня трава шелеснула.
І губи в неї бліді. І вся вона — мов крейдяна. І згорточок пергаменту в руці тремтить дрібно-дрібно.
І тут Єлена кидається до приліжкової скриньки.
— Чекай!.. — риється там і витягає вузлик.— Ось тут гроші, візьми. їх, правда, малувато, щоб викупити Філія, але в мене більше немає. Проте в тебе тепер є воля. Наймися на кілька літ до якогось господаря, візьми завдаток — і буде твій Філій з тобою... А ті кілька літ збіжать, скоро збіжать. Повір, я знаю... Іди, Зоїло. Зараз же йди. І я піду. Бо свій крок назустріч Гомер ступив, тепер моя черга. Люди завжди мають іти назустріч одне одному — і в житті, і в ділах, і в любові.
Складалося не так уже й погано. І Аліферс подумки дякував богам-олімпійцям, які й на цей раз не відмовили в своєму заступництві. Навіть дав слово відвести до вівтаря Деметри десять овець, якщо удача й далі супроводжуватиме його в задуманій справі. Десять білорунних овець відведе прямо тепер, не чекаючи свята великої богині.
— То, кажеш, Гомер не збирається залишатися в нашому полісі? — перепитує уже вкотре управителя.
— Вчора своїми вухами чув, господарю. Від нього самого.
— Ну, ну... Ти що, так прямо його і спитав?
— Як можна, господарю! Там цілий гурт міщан обсту пив Гомера. Всі цікавляться: коли та коли можна послухати співомовця? Ніби вже їм нічого більше, крім цього, й не кортить. Ну і я разом з усіма допитуюся: коли? А сліпець подякував за прихильність та й каже: "Завернув сюди у справі всього на день, не більше". А ще сказав, ніби голос у нього після хвороби чогось пропадає і що співати він не зможе.
Про те, що голос пропадає, Гомер не говорив, це вже управитель доточив від себе, почувши краєм вуха людські балачки.
Але хіба то вже така велика неправда? Адже Гомер дійсно співати в місті відмовився, а господареві приємно почути ще й про хворобу того, кого так ненавидить.
Управитель зараз із шкури пнеться, щоб догодити Аліферсові.
Бо ж знає, що його відкупна тепер у великій мірі залежить від того, як ставитиметься до нього господар.
— Що ж то така за пильна справа в нього — не вивідав? — цікавиться Аліферс.
— Не сказав про те.
— А зупинився, кажеш, у Ксенона?
— Куди ж йому ще йти? — по-собачому віддано пантрує очима на господаря управитель.— Тож на місці його колишньої розвалюхи тепер дім купця Марисія стоїть.
— І ночував, кажеш, там?
— Еге.
— А що в полісі балакають?
— О, в полісі тільки й розмов, що про Гомера. А він як зайшов до Ксенона, то й досі не показується.
— Розмов, кажеш? Працювати людям не хочеться, от язиками і плещуть, аби нагода. Лежебоки...
Загалом все складається для Аліферса непогано. Єлена, здається, навіть не підозріває, що Гомер у місті. А той теж, видно, сюди не рветься — час із кого тільки не вискубе пір'я! Коли ж сьогодні Гомер ще й залишить місто, то нехай собі волочиться, аби якнайдалі. В Аліферса руки будуть розв'язані для більш путящого діла. Виходить ще навіть краще, ніж думалося. Як не кинь, а безсмертні таки на його боці... Дурний купець Меандр, хіба ні? Що ж, спасибі йому. Тепер оте золото й Аліферсові самому пригодиться... А таки нерозумний купець Меандр!..
— Ти от що, — навмисне строго наказує управителеві, — скажи, кому там слід, щоб приглядали за сліпцем, та пильніше. Хтозна, якого він коника викине — таким закон не писаний. А я маю знати про кожен його крок.
— Зрозумів, господарю,— кланяється управитель.
— Ну й про Єлену не забувай, що така є на світі.
— Як можна, господарю! Пильную. От якби ще її служницю Зоїлу замінити іншою рабинею, бо в цієї нічого не вивідаєш. Я вже сам, було, пробував улагодити це, але Єлена ні про кого, крім Зоїли, і слухати не хоче.
Аліферс мружиться:
— Так уже й не хоче? Але ж у житті і з улюбленими служницями трапляються різні випадки. Чи не так?
— Зрозумів, господарю.
— І не забувай: ти — мій управитель. Отож і думай. Я тебе поставив так високо не тільки задля твоєї красивої кучерявої бороди. Не зумів домовитися з купцем Меандром, то тепер ворушися, ворушися. Як знаєш, так і воруши-ся... Тільки до своїх справ мого імені не прив'язуй.
— Зрозумів, господарю, все зрозумів.
У цей час до кімнати рвучко зайшла Єлена. В красивому голубому платті, з опущеними шовковистими косами, ще по-дівочому струнка, вона здалася Аліферсові справжньою німфою.
А ще здалася йому тією давньою-давньою Єленою, на яку задивлялися всі парубки їхнього поліса.
— Ого! — не стримує він здивування від такої разючої переміни.— Та ти он яка!..
Проте одразу ж нахмурюється — не личить зараз йому таке хлоп'яцтво. Не до того.
— У тебе, Єлено, щось спішне? — питає підкреслено сухо. Нехай відчує, що не він від неї, а вона від нього залежна. Нехай звикається з його вищістю.
— Так,— відповідає вона.
Аліферс тицяє рукою на управителя:
— Ти знаєш, я йому повністю довіряю. Але якщо тобі при ньому незручно, то...— І вже до управителя: — Вийди! — Так само підкреслено сухо, зверхньо.
— Можна й при ньому,— мовить Єлена. — Зараз це вже не має значення. Я прийшла сказати, що йду.
— То й що? — здвигає плечима Аліферс— Йди. Скажи рабам, на коли тобі приготувати обід.
— Ти не так зрозумів — я назовсім іду.
Тільки тепер Аліферс помічає сонячні живинки в її очах.
Таких досі ні разу в Єлени не бачив... І враз усвідомлює значення щойно сказаних слів.
— Що? — міняється він на обличчі.— Що?! Ха-ха-ха!.. Вона іде назовсім! Ха-ха-ха!.. Та хто ти така, щоб самій вирішувати: йти тобі з дому чи не йти?!
Проте живинки в її очах не згасають.
— Я — вільна. Не рабиня, не служниця, що має доконче добути визначений строк, а вільна.
— Але ж я — твій брат. Перед богами, перед громадянами і перед правителями нашого поліса. І ти без мого дозволу не маєш права сама нічого вирішувати.