— Хай спочине. Йому зі мною не з медом.
Тепла ніч доносить знайомі звуки сонного міста. Десь прокричав стогнотно натруджений за день осел, хтось сновигає вузькою вуличкою, і човгання його сандалій відлунює в стінах будинків, там спроквола вдарив у дерев'яне било вартовий, і з протилежного кінця міста теж мляво гупнули в било...
— Батько його хто? — цікавиться Ксенон.
— Звідки про те знати? Був би батько, то, гадаю, сам доводив би сина до розуму. А мати його рабиня. Кілька років тому залишила мені це маля.
— І матір жалко, і дитину жалко.
— А хіба краще було б хлоп'яті, якби залишилося з матір'ю? Що його чекало б? Ріс би рабом, жив рабом і рабом помер би... Ні, хай уже краще в поводирях походить, зате як літа сповняться — то й стане вільним.
— Якщо до того не вмре від голоду, від холоду, від напасті чи від людської мерзоти.
— Зі своїм поводирем я по совісті.
— Ти-то по совісті. Та від безсовісних сироту хіба затулиш? Як горох при дорозі: хто йде — скубне.
— Воно так, бо який там у сліпого прихисток?.. А як же ти, друже? Як тобі ці роки?
— У мене що? У мене добре, як у всіх...
І один, і другий знає, що їхня головна розмова — попереду. Вони тягнуться, вони поспішають до тієї розмови, без якої і зустріч оця не мала б ніякого смислу. Водночас вони в душі бояться: а раптом десь просковзне у тій розмові фальшиве слово? Адже одне-однісіньке фальшиве слово — і все! Буде перекреслено стільки, що вже решти їхніх днів не вистачить, щоб усе поправити.
І вони підступаються до своєї головної розмови обережно, як подорожній підступає до малознаної річки, яку йому треба переходити. Бо вже кожен з них для іншого у значній мірі невідомість — роки змінюють не тільки русла рік.
— Ти біля виноградника так і ходиш?
— Таке скажеш! Про виноградник я вже й забув, що він колись був у мене. Тепер я ковалюю.
— Який з тебе коваль, Ксеноне?! Ти ж, здається, до того ніколи й потягу ніякого не мав.
— Хіба то таке вже мудре діло? Підняв молота і стукнув, підняв і стукнув. Клепаю та й клепаю собі: виноградареві — мотику, пастухові — казана, щоб було в чому сир варити, а воїну — щита. Моя робота всім потрібна. От і не сиджу без хліба. У мене добре, як у всіх...
Ксенон навпомацки тягнеться до кратери, вихлюпує в чаші рештки вина. Проте так і не бере в руки чашу — надовго заходиться сухим давкучим кашлем. Той кашель тіпає все Ксенонове тіло, ніби хоче витрясти з нього душу.
— Це ти в нас тепер знаменитим став, — мовить, коли нарешті ядуче бухикання вгамовується.— Спитай хоч старого, хоч малого — кожен скаже: "Це той Гомер, що склав пісню про Іліон..." Аж не віриться, що в далекі дні ми з тобою разом на сусідські яблуні таємно дерлися. Скажи по щирості: ти хоч раз коли-небудь згадував оті дні?
— Питаєш!
— Виходить, мало згадував, коли тільки через двадцять літ згорився навідатися.
— Так уже вийшло, Ксеноне.
— Та я розумію. Хочеш одне, виходить інше. Я розумію... Ти бери, бери чашу.
Відливши із чаш по кілька крапель на долівку — узли-вання безсмертним богам — вони відсьорбують по ковтку-другому сильно розбавленого водою терпкувато-кислого вина.
А та, головна розмова все ще попереду. І Гомер відчуває, що далі відтягувати ніяк.
— Єлену... часто бачиш?
Ксенон старається бути якомога спокійнішим.
— Де там! — каже.— Ото на свято Деметри покажеться та й знову нікуди не визирає з дому.
— Хворіє?
— Ні, просто не показується. Нікуди не ходить — та й усе. Колись дуже хворіла, одразу як ти пішов. Батько забрав її непритомною до себе додому. А тоді якраз ще те нещастя з Єлениним батьком приключилося: зірвався з обриву і розбився. То воно Єлені й ще додалося... Аліферс її тоді за сестру взяв, од смерті виходив. От і живе вона в Аліфер-совому палаці.
— Ти... буваєш? У них буваєш?
— Де там! В Аліферса такі, як я, зараз не бувають. Він вельможею зробився, до нього тепер і не підступишся. Тепер чи не половина нашого міста — Аліферсові боржники... Словом, великою паскудою став наш Аліферс, наш колишній приятель.
— Здається, ти його все життя ненавидиш.
— А за що маю любити? — враз зривається Ксенон.— За що, скажи? За те хіба, що мене було голим по світі пустив? Це ж у нього опинився мій виноградник... Я до нього — як до людини, а він — як розбишака з великої дороги...
У Ксенона голос тремтить, як тополиний листок. І знову Ксенон надовго заходиться деручким кашлем. Тулить до рота рукав, щоб хоч своїм бухиканням не розбудити хлоп-чика-поводиря.
У грудях Ксенона гуготить, як у горні. І з того хрипу-клекоту народжуються тихі і страшні слова:
— ... Тоді був голод, розумієш? А в мене дружина, діти... Я ж був одружений, Гомере... Я був батьком трьох дітей — трьох синів... А потім на нас варвари напали... Один я зараз, друже, один, як билина в полі...
— Пробач, Ксеноне, я не хотів... Я не знав, Ксеноне. Місячна тиша повисає в кімнаті надовго.
А в цій тиші тільки розмірене посопування поводиря на тапчані та згасаючий клекіт задавненого кашлю у Ксенонових грудях.
— Ти не осуди за мою слабкість,— ніяково виправдовується господар дому.— Якось саме собою нахлинуло... Зараз я собі живу непогано. Зараз у мене добре, як у всіх...
Відчуваючи, як болить другові згадка про втрачену сім'ю, Гомер пробує непомітно перевести балачку в інше русло. Обмацує пальцями лавку:
— Це, по-моєму, та сама, що й була?
— Вона,— киває Ксенон.
— Он чого на ній так зручно сидіти...
— А ти все маєшся по світі та складаєш пісні? Гомер зітхає:
— Колись складав. Колись.
— Ну-ну, говори-балакай. Думаєш, як сам не навідувався, то ми тут про тебе нічого й не знаємо?
— Я правду кажу, Ксеноне. Правду. Тобі першому і, певно, єдиному... Лише ти нічого не розпитуй, добре?
Той щиро співчуває:
— Ех-ма!.. А я думав, у тебе життя — як у пташки: тільки літай та співай, і ніякісіньких турбот. Аж бачу, теж більше дряпає, ніж гладить.
— Ото й того, що літаю з місця на місце. А так у житті дріб'язку більше, ніж чогось путнього. Поки розібрався — роки й шугнули, уже їх і нема... Ти мене розумієш, Ксеноне?
— Стараюся зрозуміти.
— Тож вирішив прийти, покаятися. Перед усім рідним покаятися, поки живий... Може, так і не одважився б на це. Коли ж ото недавно в дорозі один випадок трапився, і мені відкрилося все-все про Аліферса. І дійшло до мене, що Аліферс усіх нас одурив. Страшно одурив... Це й підштовхнуло мене... А ось зараз сиджу і думаю: чи не запізно я спохопився? Адже минулого не повернеш, то чи ж варто ворушити його?