— Що ж нам тепер робити? — запитав він.
— Біжи вкинь щось у рота і мерщій назад,— звелів Лукес.— Треба ще до полудня змотатися до міста.
— Мене теж морить сон,— позіхнув Джордж.— Я теж не виспався.
— Виспишся взавтра,— урвав його Лукес.— А то ще й цієї ночі.
— Я міг поїхати разом з ним і разом з ним вернутись, якби ви були сказали це раніш,— ображено мовив Джордж.
— Ха! — вигукнув Лукес.— Але я, бачиш, не сказав. Біжи щось перекуси. А може, тобі краще не гаяти часу на снідання, якщо ти не певний, що впіймаєш подорожню машину до міста? Бо пішки, вважай, туди й назад тридцять чотири милі, а ополудні ти маєш бути тут.
Коли через десять хвилин Джордж вернувся до Луке-сової хвіртки, той вийшов йому назустріч із чеком, заповненим на диво кострубатими, але цілком розбірними карлючками. Чек було виписано на п'ятдесят доларів.
— Бери срібними доларами,— сказав Лукес.— І щоб ополудні був тут.
Заходив вечір, коли комівояжерів автомобіль знов зупинився біля хвіртки Лукеса; той уже чекав його з зятем. Джордж тримав у руках кайло й заступ з довгим за-ступилном. Комівояжер приїхав свіжопоголений і на вигляд спочилий, його капелюх був вичищений і знову мав шикарний вигляд, сорочка чиста. Але штани на ньому цього разу були бавовняні, кольору хакі, з невіддертою ще фабричною етикеткою й зі складками від довгого лежання на полиці, звідки їх знято сьогодні вранці, зразу, як відчинилася крамниця. Він окинув Лукеса жорстким глумливим поглядом, щойно той із Джорджем підійшов до нього.
— Я не питатиму, як там моя мулиця,— кинув він.— Бо
це зайве, чи не так? .. т
— З нею все гаразд,— відповів Лукес.
Він умостився на задньому сидінні, чекаючи, поки біля нього сяде'Джордж. Механічний щуп стояв попереду, під боком у комівояжера. Втиснувшись у дверцята по пояс, Джордж дрібно закліпав очима на апарат.
— Мені оце подумалось, який би я був багач, коли б знав те, що він. Та й не тільки я один, а всі ми. Тоді б нам не доводилося марнувати ніч по ночі в пошуках закопаних грошей, правда ж? — Джордж звертався тепер до комівояжера, чемненький, сповнений шаноби, балакучий.— Тоді б і вас, і містера Лукеса не обходило, кому належить якась там мулиця, і взагалі ви не потерпали б за неї, га?
— Прикуси язика й сідай в авто,— роздратовано мовив Лукес.
Комівояжер увімкнув двигун, але з місця не рушав. Через плече дивився на Лукеса.
— Ну? — запитав він.— Де ви цієї ночі хочете прогулятися? На тому самому місці?
— Ні,— відповів Лукес.— Я покажу. Ми шукали не там, де треба. Я неправильно прочитав той папір.
— Певно,— глузливо посміхнувся комівояжер.1— І за це платите ще двадцять п'ять доларів.
Він натиснув на газ. Але раптом зупинив машину, та так різко, що Лукеса й Джорджа, які несміливо тулились на краєчку заднього сидіння, кинуло на спинку переднього.
— Як ти сказав? — спитав комівояжер.— Нібито про якийсь папір?
— Я неправильно його прочитав,— повторив Лукес.
— Що неправильно прочитав?
— Той папір.
— Ти. хочеш сказати, що маєш листа чи щось подібне й там сказано, де закопані гроші?
— Атож,— притакнув Лукес.— Я неправильно його вчора прочитав.
— Де він?
— Захований у мене вдома.
— Мерщій вертайсь по нього!
— Не варто,— махнув рукою Лукес.— Обійдемося й так. Цього разу я прочитав уже як. слід.
Комівояжер ще якусь хвилину дивився на Лукеса через плече, а тоді відвернувся і поклав руку на важіль передачі, хоч газ був уже ввімкнений.
— Гаразд,— промовив він.— Де те місце?
— Ми їдемо туди,— відповів Лукес.— Я покажу.
Вони їхали ще майже дві години — навіть не дорогою,
а жолобчастою затрав'янілою стежкою, що в'юнилася між пагорбів; місцина, куди вони дісталися, лежала не в долині, а на пагорбі над нею,— там видніла купа кошлатих кедрів, руїни давніх нецементованих коминів, яма, де був колись колодязь чи водозбір, розлогі, давно не орані, заглушені заростями ожини та осоки поля і кілька гудзу-ватих дерев на місці колишнього саду—примарних під безмісячним небом, по якому пливли ярі зірки пізнього літа.
— Вони в саду,— кивнув Лукес.— їх розділено й закопано у двох окремих місцях. Одне тут, у цьому саду.
— Якщо тільки шановний автор твого листа не вернувся та знову не склав їх докупи,— насмішкувато мовив комівояжер.— Чого ми чекаємо? Ну ж бо, Джеку,— звернувся він до Джорджа,— витягай ту штукенцію.
Джордж виніс з автомобіля механічного щупа. З задньої кишені штанів комівояжера сьогодні стирчав новісінький електричний ліхтарик, але він засвітив його не від-
разу. Спочатку роззирнувся довкола, водячи очима по темній лінії інших пагорбів, які було видно навіть поночі за багато миль.
— Благаю тебе, постарайся цього разу знайти їх якнайшвидше. Боюсь, уся околиця, хто тільки здужає ходити, за годину збіжиться сюди продавати витрішки.
— Цього ви мені не кажіть,— образився Лукес.— Скажіть краще оцій говорючій скриньці на триста двадцять п'ять доларів, яку я купив, бо вона, видно, тільки й знає, що твердити "ні".
— Ще не купив ти, багатирю,— поправив його комівояжер.— Кажеш, одне з тих місць он під тими деревами? Гаразд. Ходімо.
Лукес із заступом у руках зайшов до саду. Комівояжер і Джордж прямували за ним. Комівояжер побачив,, як Лукес на мить став, мружачись для орієнтації на дерева й небо, а потім знову рушив далі. Нарешті Лукес зупинився.
— Звідси можна починати,— і тицьнув пальцем у землю.
Комівояжер натиснув кнопку ліхтарика і, прикриваючи його долонею, навів світляне коло на скриньку в Джорд-жевих руках.
-— Що ж, Джеку,—скомандував він.— До роботи.
— Давайте краще я понесу,— запропонував Лукес.
— Ні,— заперечив комівояжер.— Ти для цього застарий. Я ще не знаю, чи ти взагалі за нами вженешся.
— Вчора угнався,— ніби між іншим зауважив Лукес.
— Тепер не вчорашня ніч,— відрубав комівояжер.— Ну, рушай, Джеку! — різко кинув він Вілкінсові.
Джордж із машинкою в руках, комівояжер з одного боку, Лукес — із другого рушили вперед, прикипівши очима до таємничого кружальця в жмуті ліхтарного світла; вони довго смуга по смузі прочісували сад, і враз усі троє помітили, що стрілка щупа ожила, поповзла по шкалі, з хвилину покрутилась і затремтіла на місці. Лукес вихопив щуп у Джорджа з рук і невідривно стежив, як той розкопує заступом землю у світляному колі; нарешті з-під землі показалась іржава бляшанка, ясний каскад срібних доларів замерехтів-заструменів, сиплючися з комівояжерових рук.