— А бий тебе нечиста сила! — вигукнув той і повторив: — А бий тебе нечиста сила!
Лукес і собі присів навпочіпки. В таких поставах вони довго сиділи над ямою один навпроти одного.
■— Що не кажіть, а дещо я таки знайшов,— полегшено зітхнувши, промовив Лукес.
Затуливши однією рукою розсипані монети, комівояжер різко замірився кулаком, начебто Лукес сягнув по ці гроші. Сидячи навпочіпки, він сміявся з Лукеса, уїдливо, дошкульно.
— Я вам дав на те запродажну.
— Не варту ламаного шеляга,— огризнувся комівояжер.— Вона онде в моєму авто.— Хочеш — піди забери. Цінність її така величезна, що я навіть не завдав собі клопоту подерти її.
Комівояжер позгрібав монети у бляшанку. Ліхтарик світився долі, там, де він упустив чи, власне, кинув його. Білий рвучко встав, і тепер у освіті було видно тільки нижню частину його ніг у нових бавовняних штанях із пругами та в чорних черевиках, не наваксованих, як учора, а тільки обмитих.
— Гаразд,— погодився він.— їх тут заледве жменька. Ти казав, що гроші розділили, закопали у двох місцях. Де друге?
— Спитай у свого щупа,— порадив Лукес.— Кому ж це знати, як не йому? Хіба ви дурно правите за нього триста доларів?
Вони дивились один на одного в пітьмі — дві тіні без облич. Нарешті Лукес поворухнувся.
— Ну, по-моєму, нам можна вже йти додому,— сказав він.— Джордже Вілкінсі
— Я тут,— випростався Джордж.
— Заждіть,—сказав комівояжер.
Лукес зупинився. Вони знову втупились один в одного, невидимі в пітьмі.
— Тут не більш, як сто доларів,— сказав комівояжер.— Отже, більшу частину сховано деінде. Даю тобі десять відсотків.
— Папір був мій,— не погоджувався Лукес.— Цього замало.
— Двадцять,— поступився комівояжер.— Більше ані цента.
— Я хочу половину,— заявив Лукес.
— Половину?
— І поверніть запродажну на мула та дайте документ, що ця машина моя.
— Ха-ха! — зареготав комівояжер.— І ще раз ха-ха-хаї Кажеш, у папері сказано, що вони' в саду. Сад не бозна-
який великий. І до ранку ще далеко, не кажучи вже про те, що завтра...
— Я сказав, що в саду тільки частина з них,— перебив Лукес.
Вони не спускали один з одного очей у темряві.
— Завтра,— сказав комівояжер.
— Зараз,— зажадав Лукес.
— Завтра.
— Зараз,— не поступався Лукес.
Невидимі очі вп'ялися в його невидиме лице. Він і Джордж, обидва, здавалося, відчували, як довкола в такт тремтінню білого хвилюється тихе літне повітря.
— Джеку,— озвався комівояжер.— Скільки, ти кажеш, знайшли оті хлопці?
Однак Лукес поквапився випередити Джорджа:
— Двадцять дві тисячі доларів.
— Може, й більш,— уточнив Джордж.— То був отакенний...
— Гаразд,— перебив його комівояжер.— Я дам тобі запродажну, тільки-но закінчимо.
— Я хочу зараз,— зажадав Лукес.
Усі троє повернулися до автомобіля. Лукес присвічував ліхтариком. Він із Джорджем спостерігали, як комівояжсф розсуває замок-блискавку свого портфеля з лакованої шкіри, висмикує звідти запродажну на мула й тицяє Лукесо-ві. Далі вони побачили, як він тремтячою рукою заповнює під копірку довгастий друкований формуляр і, підписавши його, відриває одну з копій.
— Із завтрашнього ранку машина твоя,— сказав комівояжер.— А цю ніч ще належить мені.— І вискочив з автомобіля.^— Ходімо.
— І половина знайденого теж моя,— рішуче сказав Лукес.
— Звідки, в бісового батька, візьметься якась там половина чи не половина, коли ти досі стоїш отут і тільки розпатякуєш? — скипів комівояжер.— Ходімо.
Та Лукес навіть не рушився з місця.
— А ті п'ятдесят доларів, що ми вже знайшли? — запитав він.— Хіба мені не належиться половина?
Комівояжер тільки засміявся з нього уїдливим, дошкульним, невеселим сміхом. Потім його мовби вітер звіяв. Навіть не замкнув портфеля. Вихопивши в Джорджа з рук щупа, а в Лукеса ліхтарика, він помчав назад до саду — й світляне коло гойдалося і стрибало у такт його бігу.
— Джордже Вілкінс,— покликав Лукес.
— Агов, сер,— відгукнувся Джордж.
— Відведи мулицю, де взяв. Потім піди й скажи Ед-мондсові, хай більше не морочить нею людям голову.
III
Вичовганими східцями, біля яких стояла світла кобила під широким сідлом, він зійшов у довгу кімнату, де шикувалися рядами полиці з консервами, а на кілочках висіли хомути, посторонки та інша збруя разом з мотуззям, де відгонило мелясою й сиром, шкірою і гасом. Едмондс, що сидів за письмовим столом, обернувся в кріслі кругом.
— Де ти пропав? — запитав він.— Я ще два дні тому посилав по тебе. Чому не прийшов?
— Певно, відсипався,— відповів Лукес.— Останні три ночі я провів на ногах. Вже не витримую, як замолоду. І ви в моїх літах не витримуватимете.
— Я вдвічі молодший за тебе, проте мені вистачає глузду не мордуватися так. Може, коли ти проживеш іще двічі по стільки, як я, це прийде й до тебе. Але мова зараз про інше. Мене цікавить отой бісів гендляр із Сент-Луїса. Ден каже, ніби він ще й досі тут. Що він робить?
— Ганяє за скарбом,— відповів Лукес.
; Едмондсові перехопило дух.
— Що? За чим ганяє? Що ти сказав? — запитав він нарешті.
— Ганяє за скарбом,— повторив Лукес і невимушено сперся на край прилавка. Добувши з кишені камізельки бляшаночку з тютюном, він відкрив її, обережно відсипав на покришку мірку жуйки й, тримаючи її великим та вказівним пальцями, струсив усе те на випнуту нижню губу, потім знову закрив бляшанку й поклав назад у кишеню.— Користується моїм механічним шупом. Бере його в мене щоночі напрокат. Через те я й не сплю цілу ніч; пильную, щоб уранці віддав мені цю скриньку. Та вчора він чогось не з'явився, отож я для відміни добре відіспався. Гадаю, він уже повернувся туди, звідки приїхав.
Едмондс сидів у обертовому кріслі й видивлявся на Лукеса.
— Кажеш, бере в тебе напрокат? Оту саму машинку, що ти заради неї вкрав у мене... що ти... ту саму машинку...
— Платить двадцять п'ять доларів за ніч,— пояснив Лукес.— Таку, власне, суму він зажадав од мене одної ночі за користування нею. Мабуть, це такса за прокат та-
ких машин. Він їх продає, то, напевне, вже знає. Принаймні я беру стільки.
Едмондс поклав руки на бильця крісла, але не підводився. Сидів, трохи нахилившись уперед, і спокійно при" дивлявся до негра, який недбало сперся на прилавок і в якому тільки злегка запалий рот виказував літню людину, на ньому були витерті штани з вовни ангорської кози (такі штани, можливо, носив улітку Гровер Клівленд1 чи президент Тафт), біла сорочка з цупкою манишкою, без комірця, пікейна, пожовкла від часу камізелька з петлею важкого золотого ланцюжка і шістдесятидоларовий циліндр ручної роботи, якого Едмондсів дід подарував йому півстоліття тому і під яким тепер ховалося обличчя не спокійне й не поважне, а якесь безвиразне.