нацька, наче в спалахові магнію, він побачив повну й правдиву картину всіх цих подій, навіть більше: зрозумів, що вона з самого початку стояла в нього перед очима, і тільки здоровий глузд не дозволяв йому повірити у свій здогад.— Лукес і Джордж?
— Копирсаються у тому пагорбі,— пояснив Ден.— Щоночі, відколи навесні дядько Лукес знайшов золотого на тисячу доларів.
— І ти про це знав?
— Усі знали. Ми за ним стежили. А золотого на тисячу доларів дядько Лукес знайшов якраз тої ночі, коли намагався сховати свій...
Ден замовк. Точніше, Едмондс більше не чув його голосу, бо в скронях у нього раптом так шалено загупало, що якби він був старший на кілька років, його напевне взяв би грець. На мить йому забило дух, в очах потьмарилося. Він знову повернувся обличчям до посвіту. Нарешті щось прохрипів і кинувся вперед, із тріском продираючись крізь чагарі до просіки, де здіймався невисокий пагорб, зяючи ямою розкопаного схилу, наче декорація в фотоательє, проти якої завмерли дві постаті чоловіків з виряченими очима — один тримав перед собою якусь річ, що могла б видатися рептухом із сіном, якби Едмондс не знав, що в жодного з них не знайшлося часу погодувати Еліс чи якого іншого мула, відколи запала темрява; другий підніс смолоскип із соснової гілки високо над своїм брилем, уже радше перехнябленим, ніж збитим набакир.
— То це ти, Лукесе? — гаркнув Едмондс.
Джордж відкинув смолоскип убік, але Едмондс уже нанизав їх на промінь свого ліхтарика, наче на рожен, і тут уперше побачив білого комівояжера: його фетровий капелюх із крисами, загнутими спереду вгору, а ззаду вниз, краватку, а також — той саме зводився з землі під деревом — закасані по коліна штани і вкриті затужавілою багнюкою ступні.
— Чудово! — вигукнув Едмондс.— Чого став, Джорд-же? Тікай. Гадаю, в мене вистачить хисту збити кулею бриля з твоєї голови.
Він підступив ближче, й тепер проміння ліхтарика впало на металеву скриньку в Лукесових руках, виглянсувану й блискучу навколо кнопок та шкал.
— Он воно що,— промовив він.— Триста доларів. їй-богу, не завадило б завезти в наші краї насіння якоїсь примхливої рослини, що потребує щоденного догляду цілий рік. Бо тільки-но вам, чорним, випадає вільна часи-
на, так і чекай клопоту. Ну та біс із ним. Цю ніч я вже не журитимусь Еліс. Якщо ви з Джорджем хочете морочитися до ранку з тією каторжною машинкою, це ваше діло. Але щоб удосвіта мулиця була у мене в стайні. Чув?
Цієї миті під боком у Лукеса несподівано виріс комівояжер. Едмондс уже встиг про нього забути.
— Яка мулиця? — перепитав той.
Едмондс на мить спрямував на нього ліхтарика:
— Моя, сер.
— Справді? — здивувався той.— Я ж маю на цю мулицю запродажну. Підписану Лукесом.
— Та невже? — іронічно запитав Едмондс.— Можете розпалити нею люльку, як приїдете додому.
— Справді? А погляньте-но сюди, пане Як-Там-Вас...
Однак Едмондс уже перевів світло на Лукеса — той усе
ще тримав перед себе механічний щуп, ніби то була якась ритуальна річ, священна реліквія.
— А власне, мулиця — то не моя турбота,— спроквола мовив Едмондс.— Сьогодні вранці я висловив тобі свою думку щодо цієї затії. Але ти людина доросла; коли хочеш клеїти дурня, я не можу тобі цього заборонити. Зрештою, і не хочу, повір мені. Але хай-но мулиці не буде на світанку в загороді, я подзвоню шерифові. Чув, що кажу?
— Та чув,— понуро відповів Лукес.
— Стривай, чванько,— втрутився в розмову комівояжер.— Хай-но мулиці не буде там, де вона зараз, коли я приїду по неї,— я теж подзвоню шерифові. Чу, що кажу?
Від цих слів Едмондс аж підскочив і шмагонув променем ліхтарика комівояжера по обличчі.
— Ви це мені, сер?
— Ні,— відповів комівояжер.— Йому. І він мене почув.
Едмондс не зводив з комівояжера промінь ліхтарика
ще якусь хвилину. А коли опустив його вниз, у заломленому й розлитому долі світлі, мов у калюжі води, видніли тільки ноги всіх трьох. Він заховав пістолет у кишеню.
— Отже, ви з Лукесом повинні владнати справу ще до схід сонця. Бо на світанку мулиця знов має стояти в моїй загороді.
Едмондс повернувся і рушив назад. Лукес побачив, що він знов іде до галявини, край якої на нього чекав Ден. Потім обидва подалися далі, поміж дерев та чагарів, і світло гойдалося й тремтіло в такт їхнім крокам, аж поки не зникло.
— Джордже Вілкінс,— окликнув Лукес зятя.
— Слухаю, сер,— відгукнувся Джордж.
— Ану, знайди соснову гілку та запали знов.
Джордж послухався, і червона заграва, чадячи густим
димом, знову шугнула вгору до зірок пізньої серпневої ночі. Лукес поставив щуп і взяв смолоскип.
— Ставайте до роботи. Тепер я мушу їх знайти.
Та почало вже розвиднятися, а пошуки так нічого й не дали. Полум'я смолоскипа зблідло в сірій імлі росяного світанку. Комівояжер спав на сирій землі, згорнувшись клубочком у вологій ранковій прохолоді, підклавши під неголену щоку шикарний міський капелюх; краватка під коміром його вимащеної білої сорочки перекривилася набік, закасані по коліна штани були брудні, а начищені вчора до блиску черевики обернулись на дві безформні брили зашкарублого болота. Коли його нарешті добудилися, він сів і вибухнув лайкою. Але зараз же зметикував, де він і для чого сюди прибув.
— Ну гаразд,— позіхнув він,— мулицю ми залишили в клуні — хай-но тільки вона ступить звідти хоч ногою, я викличу шерифа.
— Дайте мені ще одну ніч,— попросив його Лукес.— Гроші тут.
— Бери, мені не шкода,— розщедрився комівояжер.— Бери хоч і сто. Можеш навіть померти тут, як маєш охоту. Тільки спершу скажи, як воно буде з отим чолов'ягою, що запевняє, ніби то його мулиця?
— Я візьмуся за нього,— пообіцяв Лукес.— Сьогодні вранці. Хай вас це не турбує. Зрештою, якби ви спробували сьогодні забрати мулицю, шериф відібрав би її у вас. Залиште її поки що на місці й не морочте голови ні собі, ні мені. Дайте мені ще одну ніч — і я все залагоджу.
— Згода,— сказав комівояжер.— Але чи знаєш ти, в що обійдеться тобі ще одна така ніч? Рівно в двадцять п'ять доларів. А тепер я вертаюсь до містечка. Треба виспатись.
Вони пішли до автомобіля. Комівояжер поставив механічний щуп у багажник і замкнув. Він підвіз Лукеса з його зятем до Лукесового двору, й поїхав далі шляхом, піддавши газу. Джордж часто кліпав очима, дивлячись автомобілеві вслід.