...Від днів, коли я жив у дяка, аж до першого мого виходу в полонину тепер була пустка: я заново переболів усім, що трималося в пам'яті. Мене почав охоплювати хмільний розбишацький настрій. Хотілося кричати й сміятися, та мовчазні верховини з огидою вертали кожен згук. Мабуть, я дичавів.
Я годинами дивився на полум'я ватри, поринувши в забуття. Вночі мене стискала тривога, землянка здавалася мало захищеною, кортіло заоратися до темної печери і замурувати за собою вхід. Якось просидів біля багаття цілу добу. Голодні коні били копитами землю і рвали поводи. Ломикамінь заіржав, нарешті йому вдалося скинути кантарок і вийти із землянки. Я з несподіванки ледве його не застрелив, хоч чув метушню і як зарипіли двері, коли кінь виходив. Він на мене й не глянув. Довго пив воду з буркута, тоді рушив попасом довкола землянки. Трохи згодом визволилась кобила. Теж напилася води, стала навпроти мене і довго задумливо хитала головою. Одвернувшись, я видивлявся на розсохату карликову вербицю над буркутом. Те, що коні вибралися ва волю без моєї допомоги, мене втішило, скортіло щось добре вчинити, бодай подумати. Я вирішив вернутися в пустку скаліченої голодом і самотою пам'яті. Погомонів з бабунями, наслухався новин (вони в мене читали газети й були "політичними" жінками). Люб'язно випровадивши їх з хати, окинув поглядом стіни. Запорошена ікона, засниділе дзеркало, мисник з кількома горщиками, скриня, лежанка, ослін, дерев'яне відро. Повний супорівський доброжиток!
У селі подейкували, що батько складав гроші, намисливши устаткувати дім після одруження. Мама тих грошей не розшукала. Коли Крицяк хутко розбагатів, казали, що він скористався з батькового "скарбу". Але це плітки. Данила підрятувала продана до Відня хата. Захмелівши, він розповідав про торги. "Пани художники теревенили про мистецтво і музеї, зрештою як розважливі люди перекинулися анекдотом, а я чемно підливав у келихи сливовиці. Що не поставець, то ліпша ціна...' Данило переконаний в тому, що обхитрив панів художників. Цей ніколи не почуватиме себе обійденим.
Чутки про батьків "скарб" — брехня. Кожний гуцул має таємницю", закопане срібло і гроші не на пожиток. Колись я теж шукав забутих скарбів під лупаками в Присліпському проваллі.
Ще в хаті була завбільшки з молитовник книжечка. Я її в полонині визудив і ніколи потім не розгортав. Вона лежала на підвіконні. Обкладинки зчорніли, як рами. З часом мені стало бракувати відваги перекинути одну-другу сторінку, бо все там було докором і плачем.
Вночі знялась хурделиця. На ранок полонина була вкрита півметровою товщею снігу. Струмок перемерз, поточина наповнилася жужелицею. Я розчистив стежку до джерела, напоїв коней. Подумалося: самотність починається з тої секунди, коли людина доб'ється бодай найменшого комфорту. Знайшов собі роботу — і я ожив. А вночі над землянкою завила вовча зграя. Я запалив оберемок хмизу. Вовки повсідалися за частоколом, повтикали у щілини морди і почали заводити на всі лади. Я застрелив одного. Зграя тут же роздерла труп і скотилася в нетрі. Розвиднілося. Я наносив гілля для ватри, позабивав щілини в частоколі, чекаючи нового нападу. Зграя привалила ще за дня. Та замість учорашньої нахабності я завважив в очах звірів дивну розгубленість. Я негайно ж дав їм поживу. Зграя накинулася на ще живого вовка, ледь переждавши запах порохового диму і позбувшись замішання. Не минуло години — вовки знову вернулися. В їх очах світилося голодне чекання. Мені зробилося бридко. Підперши зсередини двері, я закутався у ведмежу шкуру і пролежав без руху майже півтори доби. Я дуже ослаб, гадав, що вже не зведуся. Присилував себе пожувати в'яленого м'яса, трохи оклигав, попорав коней і знову впав на лежанку. За ніч сталося диво. Коли вранці я видибав із землянки, полонина парувала під сонцем, тільки в ярах ще біліли латочки снігу.
Я ледве переставляв ноги. Пустивши коней на царину, сів на осонні й поринув у дрімоту. Раптом мені причувся тупіт стада. Я розплющив очі. Вечоріло. Тупіт почувся виразніше. Де ті сили взялися! Я щодуху помчав на горби, вечорові сутінки стікали мимо додолу, і мені здавалося, що я видобуваюся з безодні.
Наверху я зупинився. Десь у пропасті ґелґотіла отара й світився смолоскип.
— Агов! — закричав я у нестямі.
— Гей! Гей! — озвалися після короткої паузи.
— Люди! — закричав я ще голосніше, пітніючи й обливаючись сльозами.
— О-го-го-го! — полинуло горами таке вже гуцульське, що я готовий був умерти від радощів.
По хвилі долинули жіночі голоси. Якісь пискляві й безпорадні.
— Люди!
Голоси обірвалися, вогник згас, овече блеяння кудись відсунулося.
— Примарилося...
Спав я чи втратив свідомість, а вже потім приснилося: що бігла до мене з розпростертими руками Крицякова Олена, я кинувся назустріч, та щось невидиме не давало нам зійтися.
— Ксеню, вставай! — упало на мене громом.— Простудишся. Земля сира.
Я не міг збагнути, що зі мною поруч навпочіпки сидів Данило Крицяк, підходили якісь жінки, якийсь леґінь.
— Ти як тут опинився, хлопче? — спитав Данило.
— А ви?
— Яз вигодськими молодицями. — Крицяк показав на жінок і зробив шельмівський рух бровою. — Я їх надибав того ж дня, як утік з Розлуча. Навідувався Одарій. Каже, хлопці помаленьку втікають з війська. І наші розбіжаться.
Жінки налили нам у глечата молока. Данило кивав на молодиць:
— Ота, бестія, палка... Коли таке діло... Світ — шкереберть. Та не дається. Ти походи.
— Жартуєте, старий я!
— Всі ми люди... — Він швидким поглядом ковзнув по руках. — Живі люди... То лиш в акторів нема власної долі, вони завжди грають за інших. Ця дівчина буде твоєю, так і знай.
— Дурний ти, стариня, — пробурмотів я. Молодиці чули нашу розмову й ніби замащували усмішками смуток на скорбно стулених устах.
— Це — Ярема Горинь, — сказав Данило про юнака.
— Більше не п'єш тютюн?
— Можу тобі зварити.