— Він і так мов з хреста знятий, — заступилася за мене котрась із молодиць.
Я стрівся очима з "неприступною". Губи її ворухнулися, наче просили пробачення, що їх власниця — вродлива молода жінка, крицяк облизався і потер чоло.
"Ви всі так далеко втекли від горя, — сказав я про себе, — що забули про сувору дійсність".
Лиш Ярема був справді опечалений. Видно, навмисне заподіяне собі зло лишає глибшу рану, ніж кривда від чужої руки.
— Вас хурделиця погнала з полонини?
— Таке звіялося, та й, гадаю, надовго, — відказав Данило. — Пристаєш до нас?
Я був просто щасливий. Ярема перегнав до гурту моїх коней, привіз речі, і ми до сутінків устатковували колиби. Після вечері зайшла бесіда про війну.
— Війна закінчиться, пани добродії, за два-три місяці, — заявив Данило. — Нині — вік розвою, народи порозумнішали. Ніхто вже не волить ходити навзгинці. Але про нас не забудуть, ще примусять розкопувати ці гориці — тут залізо, золото, срібло. Гуцулів перевищать, як шдіян. Як, Ксеню, вчитель побережник тлумачив цю акцію?
— Дайте спокій, стариня.
— Хтось-то бідкався: "Доме мій, домовино моя!" Таке й наше.— Крицяк потайки глипнув на молодиць, вдоволено осміхнувся і додав: —Та поки що не варто трудити голову, треба жити. Я певний, що війна скоро закінчиться.
— Дав би Бог! — хором підхопили молодиці.
— Клянуся, через два-три місяці помиряться.
Вночі Данило розштовхав котрусь із жінок і повів на горб. Вернулися хвилин за двадцять. Жінка простяглася біля молодиць, а Крицяк сів на нари смоктати люльку. Я несамохіть зітхнув.
— Не спиш, Ксеню?
— Зміна місця.
— І зі мною буває. Закуриш?
— Відвик.
— Ми з Яремою мало не розцілували Одарія за тютюн. Замолоду я мріяв стати ватажком опришків, завести срібну люльку...
— Ви?
— Атож. Та ми всі, Ксеню, цим перехворіли. Всі, як багатою ріднею, оточували себе пишнотами, отаманували, носили вбрання, розшите золотим позументом, кохали най вродливіш их дівчат, роздавали бідним панські маєтки.
— Про вас я ніколи не сказав би.
— Що ти про мене знаєш! Я мріяв стати невловимим хлопцем-щезником, який, не лишаючи сліду, переходить кордони, нині забавляється в Угорщині, завтра в Польщі, післязавтра десь у Румунії чи навіть у Туреччині. Я все мав, щоб стати таким щезником. Я й ходив так, як малювали опришків, так само прив'язував тесак до череса, опирався на дробовик...
Крицяків погляд, мабуть, став при цьому палким і проникливим, уста смакували зухвалу посмішку, в тілі вгадувалася готовність до наступу і оборони. Він і слова вимовляв, як гордовиті лицарі Чорногори: недбало, з неприродними крутими наголосами і закінченнями, з таємничістю лиха й злостивою м'якістю. Він казав к у т і ж замість крутіж, плови замість спливи, делінь замість д а л і н ь.
— Я справді мало вас знаю...
— Всі ми — відголоски опришків. Ми свавільні, нас чорти носять де треба й нетреба, часом підводимо громаду, а ламаємо голови — нас громадою й оплакують. Видно, люди завжди потребували бачити той особливий вир ід, з яким у пам'яті оживає історія.
"Он що! Цікаво, що я напатякав би, якби побавився з молодицею?"
— Відгомін опришківщини скріпляє душу гірняка. "Втішителю!"
— Ми — не розквітлий квіт нових повстань. Та життя намірялося невесело пожартувати з нами. Нічого, прийде і наш час.
— Ви, стариня, двоєдушний, як цимбаліст у старости на хрестинах.
— На більшу ласку я в тебе не заслужив! — образився Данило.
— Спіть. Я хворий і злий.
Перед досвітком з півночі долинув гул канонади. Я розбудив Крицяка.
— Що ж, стріляють, — сонно пробурмотів Данило. — Ми тут, вони там...
Вийшов Ярема.
— Війна.
— Одарій коли приїжджав?
— З місяць тому.
— Доглянь кобилу, Яремо. Я їду.
— 0й, не рипайся.
— їду. Ще цей Крицяк нутро вивертає.
— То через баб.
— Спробую добратися на ваш хутір.
— Але ж небезпечно? Я знизав плечима.
— Як не вигнанці, то втікачі, як не втікачі, то вигнанці... Доглянь коняку. В разі чого покинь на Крицяка.
З куреня вийшов Данило.
— Прощайте, стариня.
— Ти куди?
— До людей.
— Так нагло?
Крицяк зацькованими очима обдивився видноколо, махнув рукою й заховався в курінь.
В дорозі мене переслідували його очі. Його не виснажив голод, не сточили сумніви, він лиш забагато метушився порівняно з колишнім Крицяком, але очі говорили, що в ньому щось навіки надломилося, щось він таке знав, чого не знав ніхто.
Одарія не застав дома. Довелося довго переконувати хлопчат, що я "свій". Нарешті спровадили мене до зимарки, де ховався Горинь. Мовчун став говіркішим.
— Війна? — перший запитав він.
— Січуть м'ясо. Світ, як школярка на цвинтарі, втрачає невинність. Відтак заголосить: "Мене зґвалтовано! Ось він, тримайте!"
Одарій засміявся. Мертві рубці забіліли на обличчі, як оголені хрящі.
— А винних не буде, — відказав.
— Хіба якісь поодинокі зловмисники. Що чувати, Одарію?
— Експедиційні банди вже нібито доловили рекрутів. У Чернівцях гостювали росіяни, австріяки знову "визволили ' місто. Кілька наших хлопців втекло з фронту. Розповідають, що німецькі агітатори закликають гуцулів вмерти за злуку обох Україн.
— Я оце з вашої стаї. Крицяк там за пароха.
— Максим тебе не відшмагав?
— У нас хто споріший — тому гонор, той і суд чинить. Та ні, обійшлося.
— За зустріч — по чарці? — Одарій добув з торби пляшку сливовиці.
— П'єш?
Одарій зніяковів і перестрибнув на інше.
— Зо мною ще двоє. Пішли на роздобутки. "Напиваєшся, того балакучіший..." Нараз мені чогось
стало не по собі, наче потрапив у западню. "Чортові нерви!" Одарій простягнув чарку. На дні плавала якась червона крупинка. Мене взяло підозріння.
— Спершу ти.
Одарій вихилив, закусив бринзою, налив мені.