— Де я знайду таку, як ти?
— Є, Ксеню. Ій-бо, є.
— Як її зовуть?
Олена вимовила ім'я так тихо, що я не почув.
— А де?
І знову не розчув відповіді.
Потому бачив Олену з Максимом Третяком. Вона сміялася, горнулась до Третякового плеча. Дивися, дивися! — жахнувся я. — Що собі Максим думає/! Від нього за таке відвернуться люди". Нараз Третяк став Одарієм Горинем. Через мить я побачив себе з Оленою, Олена плакала. "Коли уві сні сльози,— подумав я, не прокидаючись, — наяву — радощі".
Іншого разу перекинувся словом з Оленою, а відповіла мама, мене пойняв жах, бо не запам'ятав ні маминого обличчя, ні голосу. Я встав, розчахнув двері. Над скитом висів зубець місяця. Я його видів і минулої ночі, але тоді він висів вигином в інший бік. Мені стало так моторошно, що я мало не збожеволів.
Вітер шелестів гіллям жерепу. Десь покапувала вода. Від цих поодиноких звуків у душі повставав божевільний вереск. Я пройшовся в надріччя, міркуючи: "Подивися! Ти запанував над околицею, навіть вовки не показуються, втратили надію на дармову поживу. Ти пануєш, чоловіче з манліхером! Не побивайся. Вранці вибереш з хитрих саморобних капканів небіжниць-козуль, оббілуєш, спечеш, вичиниш шкурки, намикаєш коням трави, принесеш хмизу для ватри... Набіжить вечір — вкладешся між кіньми спати, як княжий дружинник, що втікає з полону. Ти не перший і не останній. Кріпися!"
Сум'яття неначе розвіялося. Та, коли я вернувся до землянки, мене знову охопила паніка. Я шарпонув двері. Наполохані коні посхоплювалися на ноги. Я припав лицем до Ломикаменевої шиї і застогнав.
Коли зійшло сонце, я довго не наважувався вийти надвір, а вийшов — мене вразила тиша. Приклав до землі вухо, та не вловив жодного звуку. Земля мовчала. З тої хвилини вирішив розмовляти сам з собою.
У дяка я перебував під наглядом чотирьох жінок: дякової жінки, її пристаркуватої сестри (старої діви), їх мами і бабки. Перших двох я кликав тітками, двох інших — бабусями, коли я вернувся з Сучави, старша бабуся, похитуючи головою, розповіла, який то я був маленьким.
— Таке, бідне, терпляче,— виразно причувся мені її рипучий голос. — Зима, а воно: "Неси, бабуню, надвір". Тре кулачками посинілого носика, а до хати ні! Потому вже пасти гнало. Впихаю за пазуху балабушку, а воно, сердешне, соромиться. Відмахнеться, біжить без нічого. Додому вертає голодне, аж просвічується. А наллєш молочка — "Дякую файно. Не хоцу".
Я осміхнувся, ще щось пригадуючи, та з очей хлинули сльози.
Якось усі жінки з осідку поїхали до Вижниці на храмове свято. Прибилися пізно вночі. Я лежав з гарячкою. Мене мало не до смерті побив п'яний дяк.
У світлиці голосно сварилися, потім бабуні верещали, потім до ранку про щось радилися. А вранці Максим Третяк одіпхнув з порога дяка й забрав мене до себе. Максима я побоювався, він здавався мені непривітним. Та він того-таки дня виїхав сплавляти ліс. Я лежав під кожухами, і Максимова жінка поїла мене молоком зі спасівським медом.
Максима не було кілька тижнів. Привіз мені з Кутів сп равжні червоні гачі і гаптований лейбик. Потім завжди дарував мені що-небудь, коли вертався із заробітків, заплатив майстрам за те, що полагодили хату і повітку в супорівському осідку. Я тоді вперся, що буду жити сам, мені нікого не треба. "Добре, — всміхнувся Максим. — Але їсти приходь". На ніч я перебрався на спадщину, та передриґонів надворі, побоявшись зайти до темної світлиці. Якби мене на купі листя спросонку захопила Третякова жінка, ми б якось порозумілись. Та перед "прямолінійним" Максимом я не забажав виглядати нікчемою, "їду на два роки до Румунії,— сказав бокораш.— Залишайся з Катрею". — "Ні до кого не піду",— відрубав я. Максим розгнівався й пішов. Я два дні проголодував, тоді наді мною змилосердився Данило Крицяк: "Будеш з Трояном нести товар. Він одинцем нудиться й не пантрує .
Бабуні мої трималися донедавна. Вмерли дячиха, її сестра, а вони собі животіли, не міняючись від спливу літ. Коли Юр Кошута прийняв мене до ватаги, я за два сезони став ґаздою. Мені виплатили за роботу гуртом овець і жеребною кобилою. Я безповоротно покинув Крицяка. Якраз у ту пору прабабка зламала ногу. Придибає взимі на милицях, і ми собі побалакаємо! Вона крізь сльози описує, який я був маленьким, а я пробую уявити, як "кулачками тру синього носа, а до хати ні!..". На закінчення бесіди прабабка говорила одне й те саме: "Боже, яке життя довге й коротке!" І клала на скриню нову книжку з дякової бібліотеки.
Бабуні повмирали в один день три роки тому. Казали, що вони стали відьмами-чередівницями, що їх одночасна смерть — не випадок, це наврочено, але я не боявся викликати їх уві сні й балакав з ними досхочу.
На рівнині сади вже, либонь, відцвітали, а на Яровиці щойно відходила зима. Сніг зчорнів на заметах, ніби походила по ньому немитими ногами лінива темінь. На проталинах гойдалися на вітрі тендітними пелюстками бриндушки, осипалися котики на вербі-стелючці. Сонце дбайливо огрівало землю. Необавки сніги з'їлися, срібна шапка на Томнатику зменшилася, і здавалося, що гора вростає в небо.
Я почав їсти корінці трави, щоб не випали зуби. їв пелюстки бриндушок. Вони були терпкі на смак і пахли талим снігом.
Мої гадки й далі клубочилися довкола призабутих подій, але ті події одна за одною вигасали в пам'яті, залишаючи по собі болючу порожнечу.
Майже тиждень я марив своїм недоладним дитячим коханням. У Сучаві Крицяків Троян фліртував з маленькою, повновидою і патлатенькою Олею Побережник. Мені тоді було шістнадцять, вона була на два роки старша. Передаючи їй листи від Трояна, я з приголомшливим зачудуванням позирав на округлі груди, засмаглі руки. Оля здогадувалася, що я тужу за нею, але я не смів сказати їй більше двох слів, і вона, до краю бентежачи мене ясними спокійними очима, нарікала, що Троян їй осоружний (кістлява вішалка з гусячим лицем), що покохала б іншого. Мене немов приковувало до землі, я душився, боячись зітхнути. Олин батько працював учителем. Через рік його звільнили з посади "за образу трону", і сім'я потрапила в жахливу скруту. Якось, дивлячись на мене, Оля мовила: "Хто добивається, той неодмінно доб'ється. А кому до всього байдуже, того світ забуває". Мені здалося, що тепер, коли ми зрівнялися в бідуваннях, вона готова серйозно поставитися до мене, але я не прийму її жертви... Я перестрів дівчину в місті і сказав: "Ти того стала прихильною, що цвітуть акації"". Десь я чув, що в цю пору жінки зрадливі. Олине личко стало таким нещасним, що я утік, аби не впасти на коліна. Невдовзі Побережники виїхали із Сучави. Мені досі крається серце, як згадаю засмучене Олине обличчя.