— Джон засвітив світло. Бела стогнала, як тюлень, коли влучити його кулею під плавник, а Борг лежав у кутку. Він уже не дихав. Тут Бела розплющила очі, я глянув на неї й зрозумів, що вона впізнала мене, Ла-Флітча. "Хто це зробив, Бело?" — запитав я. Вона безсило повернула голову, а тоді тихо прошепотіла: "Він помер?" Я зрозумів, що вона питає про Борга, і сказав: "Помер". Тоді вона підвела голову, сперлась на лікоть, а очі хутко-хутко забігали по хаті. Коли вона помітила Сент-Вінсента, то вже й не зводила з нього очей. Потім показала пальцем, отак. — Ла-Флітч обернувся й тремтячим пальцем тицьнув на Сент-Вінсента. — І вона сказала: "Він, він, він". А я ще спитав: "Бело, хто це зробив?" А вона відказала: "Він, він, він, Сент-Вінча, він зробив". І тоді, —Ла-Флітч безсило звісив голову на груди, але знову підвів її й закінчив, блиснувши білими зубами: — вона померла.
Смаглявий чоловік, Біл Браун, почав, як на справжньому суді, задавати свідкові запитання. Відповіді Ла-Флітча тільки стверджували попередні його слова. З'ясувалося, між іншим, що під час убивства Борга мала точитися завзята боротьба. Важкий стіл був поламаний, од стільців та ліжка лишилися дрібні тріски, пічка перекинулась.
— Я такого ніколи не бачив, такої руїни, — закінчив Ла-Флітч своє оповідання. — Ніколи.
Браун, уклонившися, здав свідка Фроні. Дівчина вдячно всміхнулася — вона вважала за доцільне бути ввічливою з обвинувачем. Найголовніше їй треба було виграти час, поки приїде батько та поки вона побалакає сам на сам з Сент-Вінсентом і про все докладно дізнається. Тому вона без кінця питала й перепитувала Ла-Флітча. Вияснила вона, одначе, лише два важливі факти.
— Ви казали, що чули перший постріл, містере Ла-Флітч. Але стіни в дерев'яних хатинах досить грубів Якби ваші двері були зачинені, то чи могли б ви почути той постріл?
Він похитав головою, однак з чорних очей його було видно, що він розуміє, до чого вона веде.
— Якби двері в Борговій хатині були зачинені, то чи ви почули б у себе постріл?
Він знову похитав головою.
— Отже, містере Ла-Флітч, коли ви кажете про перший постріл, то не про перший взагалі, а про перший з тих, що ви почули?
Він кивнув головою, і хоч Фрона одержала таку відповідь, якої хотіла, вона сама не знала, що їй може дати цей факт.
Тоді вона почала зручно доходити до другого, також важливого факту, відчуваючи при тім, що Ла-Флітч чудово розуміє її заміри.
— Ви кажете, містере Ла-Флітч, що тоді було дуже темно?
— Еге ж, дуже темно.
— Темно, кажете. Як же ви могли впізнати Джона?
— Джон, коли біжить, то страшенно тупає ногами. Я й пізнав його по тупотінню.
— А якби він не тупотів, ви б його тоді впізнали?
— Ні.
— Тоді, — Фрона вже бачила свою перемогу, — тоді з'ясуйте мені, містере Ла-Флітч, як ви могли знати, що в містера Сент-Вінсента на руках кров?
Він посміхнувся, показуючи білі як сніг зуби і на хвилинку замислився.
— Як я знав? Я почув теплу кров на його руках, нюхом почув. О! Десь далеко дим з мисливського табору, нора, де заховався трусик, лосячий слід — хіба я нюхом цього всього не почую?
Він закинув назад голову і з напруженим обличчям та заплющеними очима роздував ніздрі, показуючи, як ото все єство його скупчується в одному відчутті, в нюхові. Потім очі його розплющилися, і він у задумі поглянув на Фрону.
— Я почув запах крові на його руках, теплої, гарячої крові…
— А він може почути, він, далебі, такий! — крикнув хтось із натовпу.
Це так переконало Фрону, що вона мимохіть поглянула на Сент-Вінсентові руки й помітила якісь руді плями на фланелевій сорочці, на манжетах.
Коли Ла-Флітч відійшов од столу, Браун підступив до Фрони й подав їй руку.
— Треба ж мені познайомитися з оборонцем, — мовив він добродушливо, заглядаючи в свої папірці перед допитом другого свідка.
— А чи не вважаєте ви, що це несправедливо щодо мене? — жваво спитала вона. — Я ж не мала часу підготуватися до оборони. Я нічого не знаю в цій справі, тільки від свідків дещо й довідалася. Як ви гадаєте, містере Браун, — голос її чарував, переконував, — адже краще було б справу відкласти на завтра?
— Гм, — він задумливо подивився на годинника. — Це думка непогана. Тепер уже п'ята година, всім пора додому вечерю готувати.
Фрона мовчки подякувала йому, як це вміють часом робити жінки, і в обличчі її та очах Браун побачив куди більшу винагороду, аніж якби вона що сказала.
Він повернув на своє місце й звернувся до присутніх:
— Внаслідок наради між представниками обвинувачування та оборони, беручи до уваги пізній час та неможливість прихапцем розглянути справу, я… гм… пропоную відкласти суд на завтра, на восьму ранку.
— Перерву ухвалено! — оголосив голова і, відійшовши від столу, почав затоплювати пічку, оскільки він жив тут разом з іншими товаришами і куховарив для всіх.
РОЗДІЛ XXVII
Фрона обернулася до Сент-Вінсента, коли всі повиходили з хатини. Він спазматично, немов потопаючи, вхопився за її руку.
— Вірте мені, Фроно! Обіцяйте, що віритимете мені!
Фрона спалахнула.
— Ви збуджені, — промовила вона, — а то б ви так не казали. Але я вас не виную, — додала вона ласкавіше, — я розумію, що такий випадок може рознервувати людину.
— Я сам це бачу, — відказав він розпачливо. — Я так поводжуся, немов розум стратив, а інакше не можу — нерви в мене занадто напружені. Досить уже й того страху, коли я побачив, як загинув Борг. А тут ще кажуть, що я його вбив, і віддали мене на суд юрби! Вибачте мені, Фроно, але я сам не свій. Я, звичайно, переконаний, що ви мені повірите.
— Розкажіть мені все, Грегорі.
— По-перше, ота жінка, Бела, збрехала. Вона мусила бути не сповна розуму, коли могла перед смертю таке сказати; і це після того, як я, наражаючись на небезпеку, боронив її та Борга. Цим тільки можна пояснити…
— Почніть з початку, — перебила вона. — Адже я нічого не знаю.
Він сів вигідніше на стільчику і, крутячи цигарку, став розповідати про те, що трапилось минулої ночі.
— Так десь о першій годині я прокинувся — хтось засвічував каганця. Я думав, що це Борг, ще й здивувався, чого то він лазить, хотів знову заснути, але щось таке, якесь передчуття, примусило мене розплющити очі, В хатині було двоє чужих людей. Обоє в масках, у шапках з навушниками, і тільки очі світилися крізь прорізи, — тим-то я не міг їх пізнати.