— Коли ви підійшли до дверей, то що спало вам на думку?
— Ага! — свідок полегшено зітхнув, обличчя йому проясніло, голос зробився певніший, — Я був без мокасинів і подумав, що страшенно холодно. — Вираз задоволення зник з його обличчя, і він щиро здивувався, почувши сміх серед присутніх. Він казав, проте, далі: — Я почув ще постріл і вибіг на дорогу…
В цю хвилину Корліс пропхався крізь натовп до Фрони, і вона вже не чула свідка.
— Що трапилося? — спитав інженер. — Щось важливе? Чи не міг би я стати в пригоді?
— Авжеж, авжеж! — Вона вдячно потисла йому руку. — Дістаньтесь як-небудь на той бік та попросіть батька прибути сюди. Скажіть йому, що з Сент-Вінсентом сталося лихо, що його обвинувачують… В чому вас обвинувачують, Грегорі?
— В душогубстві.
— В душогубстві? — здивувався Корліс.
— Так, так. Скажіть, що його обвинувачують у душогубстві, що я тут і що батько мені доконче потрібен. Та ще скажіть, щоб привіз мені яку одежину. І, Вансе, — вона потисла йому руку й швидко поглянула на нього, — не дуже… наражайтеся на небезпеку, але, коли можна, то виконайте моє прохання.
— Я все влаштую. — Він, упевнено струснувши головою, почав пробиватись до дверей.
— Хто вас обороняє? — спитала Фрона Сент-Вінсента.
Він знизав плечима.
— Ніхто. Вони хотіли призначити якогось колишнього адвоката з Штатів, Біла Брауна, та я відмовився. Він тепер серед обвинувачів. Це Лінчів суд. Вони заздалегідь змовилися заподіяти мені смерть.
— Я хотіла б дізнатися про все від вас.
— Але ж, Фроно, я не винен… Я…
— Тихо! — Вона поклала руку йому на плече, щоб він замовк, і всю увагу звернула на свідкові слова.
— То цей газетяр, як в'юн, вився, але ми з П'єром увіпхнули його в хатину. Він як став, то й не ворухнувся, тільки плакав…
— Хто плакав? — перепитав обвинувач.
— Він, оцей самий. — Скандінавець показав на Сент-Вінсента. — Я запалив світло. Каганець був перекинутий, але я в кишені мав свічку. Дуже добрий звичай носити свічку з собою, — поважно додав він, — А Борг, він лежав мертвий, а скво сказала, що все це зробив він, і зразу ж таки теж померла.
— Та хто саме зробив?
— Та він же, він! — Свідок знову тицьнув пальцем на Сент-Вінсента.
— Вона так сказала? — тихо спитала Фрона.
— Сказала, — так само тихо відповів Сент-Вінсент. — Це правда. Тільки я не можу зрозуміти, чому вона це казала. Була, мабуть, не при пам'яті.
Смаглявий чоловік у приношеній одежині почав допитуватися свідка про подробиці. Фрона уважно слухала. Допит, одначе, нічого нового не дав.
— Ви теж маєте право давати свідкові запитання, — звернувся голова до Сент-Вінсента. — Хочете його про що-небудь спитати?
Журналіст крутнув головою.
— Спробуйте! — наполягала Фрона.
— Яка з цього користь? — сказав він безнадійно. — Мене засуджено заздалегідь.
— Одну хвилинку, будь ласка! — гучний Фронин голос зупинив свідка, що хотів одійти. — Ви самі не знаєте, хто вчинив убивство?
Скандінавець непорозуміло витріщився на неї, неначе чекав, поки усвідомить собі її запитання.
— Ви не бачили, хто зробив це? — спитала вона знову. — Авжеж. То він. — Скандінавець ще раз тицьнув пальцем у той самий бік. — Скво сказала, що він убив.
Всі навкруги посміхнулися.
— Але ви самі цього не бачили?
— Я чув постріли.
— Але не бачили, хто стріляв?
— Ага! Ні, не бачив, та вона казала…
— Досить. Дякую, — лагідно промовила Фрона, і свідок одійшов.
Обвинувач заглянув у свої папірці. П'єр Ла-Флітч! — викликав він.
Стрункий засмаглий чоловік підійшов до столу. Був він гарний на вроду, чорнявий, з промовистими жвавими очима. Погляд його, блукаючи, на хвильку зупинився на Фроні з неприхованим замилуванням. Вона усміхнулася й злегка кивнула головою, бо він їй сподобався з першого погляду і видався навіть давно знайомим. Він теж усміхнувся, і з-під виголеної верхньої губи блиснули чудові білі зуби.
На запитання, з якими звичайно звертаються до свідків, він розповів, що має батькове ім'я і що батько його з роду франко-канадських мисливців. Мати, — він здвигнув плечима й блиснув зубами, — метиска. Народився він десь у Безплідній Землі під час полювання, а де саме, докладно не знає. Так, усі вважають його за старожитця. Він прибув сюди ще за часів Джека Макквещена, через Скелясті гори з Великого Невільничого озера.
Коли йому сказано розповісти, що він знає про цю справу, він на хвилину замислився — наче зважуючи, з чого почати.
— Навесні добре на ніч одчиняти двері, — почав він дзвінким голосом, як у флейту заграв. У мові Ла-Флітча помітний був акцент, що нагадував про його походження. — Так і я спав цієї ночі. Сплю я, як кіт. Листок спаде з дерева, вітерець подихне — все я чую; вуха мої не сплять ніколи. При першому пострілі, — він клацнув пальцями, — я кинувся до дверей.
— То був не перший постріл, — нагнувся Сент-Вінсент до Фрони.
Вона хитнула головою, не зводячи очей з Ла-Флітча, що чемно змовк на хвилину.
— Почулося ще два постріли, — вів він далі, — раз по раз: бах, бах! Це в Борговій хатині, сказав я сам до себе і побіг туди. Я думав, що то Борг убиває Белу, а це не гаразд. Бела дуже вродлива, — пояснив він з чарівною усмішкою. — Мені вона дуже подобалась. Отож я побіг. А тут Джон преться з своєї хатини, сопе, як товста корова. "Що там таке?" — питає він, а я кажу: "Не знаю". Тут щось як вискочить на нас із темряви, отак, звалило Джона з ніг і мене звалило. Ми вхопилися за нього. Чоловік. Роздягнений. Виривається, кричить: "Ай, ай, ай!" — отак! А ми не пускаємо. Він поволі змовкає. Тоді ми повставали та й кажемо йому: "Ходім назад".
— Хто ж то був?
Ла-Флітч трохи повернувся й поглянув на Сент-Вінсента.
— Кажіть далі.
— Чоловік не хотів вертатись, та ми з Джоном примусили його, і він вернувся.
— Він що-небудь сказав?
— Я питав у нього, що трапилось, а він тільки плакав та хлипав, отак: ги-ги, ги-ги, ги-ги!
— Ви не помітили по ньому нічого такого?
Ла-Флітч, не розуміючи, підвів брови.
— Нічого особливого, незвичайного?
— А, правда! Руки в нього були закривавлені.
Не звертаючи уваги на приглушений гомін, що знявся серед натовпу, він казав далі, а виразні живі рухи надавали драматизму його словам.