Корліс люто повернувся до неї. Обличчя його зблідло, голос дрижав од гніву. Діва зіщулилась, інстинктивно захищаючи обличчя руками.
— Не бийте мене, сер! — заголосила Діва. — Не бийте! Корліс схаменувся й опанував себе.
— Ну, — мовив спокійно, — вдягайтеся та йдіть собі. Всі! Геть звідси!
— Це не по-людському! — засичала Діва, побачивши, що їй фізично нічого не загрожує. Та Корліс, не звертаючи на це уваги, сам випровадив її до дверей.
— Виганяти дам! — вереснула Діва, спіткнувшися об поріг.
— Не ображайтесь! — мурмотів Корпел. — Не ображайтесь!
— На добраніч! Вибачайте, — сказав Корліс, ніяково посміхаючись до Бланш, що виходила з хати.
— Ви джигун! От ви хто! Джигун паршивий! — гукнула Діва з-за дверей.
Корліс безтямно глянув на Дела Бішопа та на безлад у кімнаті, підійшов до свого ліжка й упав на нього. Бішоп, спершися ліктями на стіл, морочився з люлькою, що тільки шипіла та шкварчала. Лампа зачаділа, заблимала й погасла. Але Бішоп не сходив з місця, все ворожив коло люльки і без кінця чиркав сірники.
— Ви не спите, Деле? — нарешті озвався до нього Корліс.
Дел пробурчав щось невиразне.
— Я зробив, як поганець, вигнавши їх на мороз. Я сам себе соромлюся!
— Звісно, — відказав Дел.
Помовчали довгенько. Нарешті Дел вибив з люльки попіл і підвівся на ноги.
— Ви спите?
Відповіді не було. Він тихо підійшов до ліжка й укрив інженера укривалом.
РОЗДІЛ XXI
— Так, але що ж це все має означати? — Корліс лінькувато потягся і поклав ноги на стіл. Він був не дуже зацікавлений, але полковник Трезвей почав поважну розмову і не вгавав.
— Отож-бо! Давнє, але й завжди нове запитання, що ним звертається людина до всесвіту. — Полковник почав гортати свою записну книжечку. — Ось! — Він показав брудний клаптик паперу. — Це я виписав багато років тому. Слухайте: "Що за дивовижне явище ця нездорова людина, грудка злиплого пороху, що або метушливо перебирає ногами, або лежить, як колода, у важкому сні. Вона вбиває, їсть, росте, плодить таких, як сама. Немов травою, поросла волоссям, очі блищать у неї на обличчі. Опудало, що діти його лякаються. Бідолаха! Життя людське таке коротке, а стільки труднощів у людини на життєвому шляху! Часом розпирає їй груди від надмірних бажань та фантастичних мрій. Серед дикунів живучи, дика сама, вона мусить, так їй судилося, пожирати своїх ближніх. Вічне дитя, то напрочуд відважне, то добре та жалісливе! Вона ладна сидіти спокійно, сперечаючись про добро та зло, про божу силу, і раптом кидається в бій за якісь вишкварки або вмирає за ідею!" І для чого це все? — спитав полковник у запалі, кинувши папірця. — Для чого всі ці муки, зусилля, нащо вони людині, отій грудці злиплого пороху?
Корліс позіхнув у відповідь. Він здорожився за цілий день, тепер йому хотілося дуже спати.
— Ось я, наприклад, полковник Трезвей, — людина вже літня, хоч сила моя ще збереглася, посідаю певне становище, дещо поклав у банк, — чого ж мені ще треба, нащо перериватись? А тим часом я покірно веду це безрадісне життя, працюю до кривавого поту з таким запалом, наче який хлопчина. А для чого це все? Не можу ж я з'їсти, виспати чи викурити більше, ніж організм мій дозволяє. Та й у цій ямі, що люди називають Аляскою, не наспиш і не наїсися як слід, а про добрі цигарки шкода й мови!
— Але ця напруженість підтримує ваші сили, — зауважив Корліс.
— Фронина філософія, — посміхнувся полковник.
— І моя, і ваша.
— І тої грудки пороху…
— Що на неї впливають глибокі пристрасті, яких ви не берете до уваги: почуття обов'язку, раси, віри.
— А нагорода? — запитав Трезвей.
— Кожен ваш подих! Весняний метелик живе тільки одну годину.
— Не розумію цього.
— Кров і піт! Кров і піт! Пам'ятаєте, як ви твердили ці слова після сутички в "Опері"? І вони, ці слова, цілком слушні.
— Знову Фронина філософія!
— І наша з вами теж.
Полковник знизав плечима і, помовчавши трохи, признався:
— Як я не хотів стати песимістом, — нічого не виходить. Всі ми дістаємо свою нагороду, а я навіть більше за інших. Задля чого? — запитував я, і відповідь була така: коли ми не знаємо кінцевої мети, то повинні задовольнятися тією, що бачимо перед собою. Треба брати нагороду тепер, тут-таки й негайно!
— Це вже справжній гедонізм.
— І раціоналізм. Я поклав собі марно не витрачати часу. Я маю змогу годувати та зодягати двадцять чоловік. Але ж спати та їсти я можу тільки за одного. Отже, чому б мені не потурбуватися за двох?
Корліс спустив ноги й сів.
— Тобто?
— Я думаю одружитися і здивувати громаду. Люди люблять сенсації. Це немов частка винагороди цій грудці пороху.
— Я можу подумати тільки на одну жінку… — сказав невпевненим голосом Корліс, простягаючи руку.
Полковник повільно стиснув її.
— Це вона.
— А Сент-Вінсент? — бовкнув Корліс, змінившись на лиці.
— Це вже ваш клопіт, а не мій.
— То це Люсіль?..
— А певно! Вона зіграла роль Дон-Кіхота і дуже непогано зіграла.
— Я… я нічого не розумію. — Корліс розгублено провів рукою по чолу.
Трезвей поглянув на нього з переможною посмішкою.
— Вам і не треба розуміти. Вся справа в тому, чи ви погодитесь бути в мене за боярина.
— Звичайно! Але як довго тупцювалися ви довкола! Це зовсім незвичайно у вас вийшло.
— У неї теж, — промовив полковник, гордовито підкручуючи вуса.
Начальник Північно-Західної кінної поліції за своїм становищем може, в разі потреби, реєструвати шлюби, так само як і бути суддею. Тому полковник Трезвей заявився до капітана Александера, і той, коли відвідувач вийшов, записав собі, що завтра вранці він буде зайнятий. Потім молодий відвідав Фрону. "Люсіль про це не просила, — поспішив він пояснити, — але в неї зовсім немає знайомих з місцевих дам, а він знає напевно, що Люсіль охоче запросила б саме її, якби тільки насміла. Через те він бере все на свою відповідальність. І він певен, що Люсіль надзвичайно радітиме цьому сюрпризові".
Такі несподівані запросини ошелешили Фрону. Ще кілька день тому Люсіль просила її відступитися від Сент-Вінсента, а тепер уже полковник Трезвей! Вона й тоді зразу помітила якусь нещирість з боку Люсіль, а тепер то й поготів. Може, Люсіль дбає тільки за гроші? Ці думки блискавично перебігали у Фрониній голові, а полковник тим часом занепокоєно стежив за виразом її обличчя. Вона знала, що повинна щось відповісти, але мимохіть загаялася, захопившись відважним полковниковим вчинком. Серце підказувало їй, що треба погодитись, і вона погодилась.