— Вони означають науковий ступінь, — пояснив Жук-Шкеребертник, зверхньо посміхаючись. — Д. О. — Дуже Освічений.
— Он воно що! — протягнув Страшило з певною полегкістю.
Тіп не міг відвести погляду від дивовижного створіння. У нього був чималий, круглий, як зазвичай буває у жуків, тулуб — досить плаский, зі спини темно-коричневий, попереду — в кремово-білу смужечку. Верхні лапки були такі ж тендітні, як нижні, а голова, що сиділа на довгій шиї, мало чим відрізнялася від людської, хіба тільки тим, що на кінчикові носа висіло щось схоже на антену або щупальце, і такі ж антени, що дуже нагадували закручені поросячі хвостики, стирчали на кінчиках вух по обидва боки голови. Очі в Жука були круглі, чорні, витрішкуваті, але загалом вираз обличчя був досить приємний.
На дивному жукові елегантно сидів темно-синій фрак із жовтою шовковою підкладкою і квіткою в петельці, біла сорочка щільно облягала його широкий тулуб, плюшеві штанці пісочного кольору на колінцях були прикрашені позолоченими пряжками, а на маленькій голівці красувався високий шовковий капелюх.
Коли Жук-Шкеребертник стояв перед здивованими мандрівниками на задніх лапках, на зріст він був не нижчий від Залізного Лісоруба. Іншу комаху настільки гігантського розміру в Країні Оз, зрозуміло, ніхто ніколи не бачив.
— Мушу зізнатися, — почав Страшило, — що ваша раптова поява вразила і мене, і моїх друзів. Будь ласка, не ображайтеся. З часом ми, певно, до вас звикнемо.
— Вибачатися не варто, — пихато відповів Жук. — Мені дуже приємно вражати інших. Як комаха, я справді незвичайний, а отже, гідний всезагального подиву і цікавості.
— Не сумніваюся, — погодився його величність.
— Якщо ви дозволите мені присісти у вашому високоповажному товаристві, — вів далі новоприбулий, — я із великим задоволенням розповім вам свою історію. Це допоможе вам глибше збагнути своєрідність моєї незвичайної, насмілюся навіть сказати — видатної особистості.
— Потіште нас, — коротко кивнув Залізний Лісоруб.
І, присівши на траві поряд із компанією мандрівників, Жук-Шкеребертник розповів їм таку історію.
13. Вельми збільшена історія
— На початку моєї правдивої оповіді я змушений чесно й відверто зізнатися, що народився я звичайним жуком-шкеребертником, — почало розповідати створіння цілком по-дружньому та щиро. — Рухався за допомогою лапок, тобто лазив у траві й між камінням, харчувався дрібними комашками і був таким життям цілком задоволений. Коли траплялися холодні ночі, я замерзав, бо, на жаль, не мав одягу; зранку теплі промені сонця повертали мене до життя. Жалюгідне існування, скажете ви, але так живуть усі звичайні жуки-шкеребертники і ще безліч інших крихітних мешканців нашої землі.
Та доля змилостивилася до мене! Одного разу я повзав поблизу сільської школи, і мою увагу привернув монотонний гул, що долинав зсередини. Мені здалося, що це галасують учні, тож я вирішив потрапити до класу й подивитися, що там відбувається. Тож я поліз уздовж тріщини між двома дошками підлоги, доки не досягнув дальнього кінця кімнати, де біля розпаленого каміну стояв учительський стіл.
Ніхто не звернув на мене уваги. А я виявив, що тепло вогню жаркіше та затишніше, і вирішив оселитися біля нього у щілині між двома цеглинами. Я влаштував собі затишне гніздечко, де й ховався багато-пребагато місяців.
Кілька днів потому я почав слухати лекції професора Всезная, без сумнівів, найвидатнішого вченого у всій Країні Оз. Жоден із його учнів не був настільки старанний і уважний, як скромний, до якогось часу нікому не відомий Жук-Шкеребертник. Завдяки цьому мені вдалося отримати такі ґрунтовні знання, що, зізнаюся, аж самому страшно. Тому на моїх візитівках зазначено — Д. О., тобто Дуже Освічений. Ще не було й немає жука, який мав би бодай десяту частину моєї вченості, це факт, і ним не можна не пишатися.
— Освіченістю пишатися не гріх, — сказав Страшило. — Тут я з тобою згоден. Я ж бо й сам славлюся ясною головою. З мозком, яким обдарував мене Чарівник Смарагдового Міста, ніхто не може позмагатися, — так мені всі друзі кажуть.
— Проте я все ж таки переконаний, — перебив його Залізний Лісоруб, — що добре серце важить більше, ніж освіченість, та навіть і мозок.
— Як на мене, — вставив свої п'ять копійок Кінь, — нема нічого важливішого, ніж міцна нога.
— А я так думаю: треба ще подивитися, що дорожче — мозок чи насіння! — раптом запально промовив Гарбузова Голова.
— Краще би ти помовчав! — прошепотів йому Тіп.
— Добре, шановний батеньку, — слухняно погодився Джек.
Жук-Шкеребертник ввічливо, навіть із повагою вислухав усі ці міркування, а потім повів далі свою історію.
— Я жив аж три роки в скромному затишному світочі освіти, — розповідав він, — невтомно всотуючи знання, якими була насичена шкільна атмосфера.
— Ти просто поет! — схвально кивнув головою Страшило.
— Та одного прекрасного дня, — вів далі Шкеребертник, — завдяки дивовижному збігові обставин моєму звичному скромному існуванню настав кінець, і я возвеличився до своїх теперішніх масштабів. Одного разу, коли я ліз над каміном, мене помітив професор, зловив і затис між великим і вказівним пальцями.
"Любі діти! — оголосив професор. — Я зловив жука-шкеребертника, дуже рідкісний та цікавий екземпляр. Чи відомо комусь із вас, що таке жук-шкеребертник?"
"Ні!" — хором закричали учні.
"Тоді, — сказав професор, — я дістану своє знамените збільшувальне скло та спроектую комаху на екран у вельми збільшеному вигляді, так, щоб ви могли ретельно вивчити особливості його будови та ознайомитися з його поведінкою і способом життя".
Тут він дістав із шафи якийсь прилад, і я, навіть не встигнувши зрозуміти, що зі мною відбувається, виявився спроектованим на екран у вельми збільшеному вигляді — саме таким я з'явився перед вами сьогодні.
Щоб краще мене розгледіти, учні заходилися витягувати шиї, ставати на табуретки, а дві дівчинки залізли навіть на підвіконня відчиненого вікна.
"Дивіться! — гучно промовив професор. — Перед нами вельми збільшений жук-шкеребертник, якого можна вважати чи не найцікавішою комахою з усіх, які тільки існують у світі".
Оскільки я був Дуже Освіченим, то чудово знав, як мусить повестися джентльмен у такій ситуації, — звівся на задні лапки, передню приклав до грудей і ввічливо вклонився. Ці мої дії стали справжньою несподіванкою — я так усіх вразив, що одна з дівчаток, які стояли на підвіконні, з вереском випала назовні, а заодно потягла за собою подружку.