Lyman Frank Baum
Переклад Анатолій Саган
ЧАСТИНА ПЕРША: ЮНІСТЬ
Розділ перший
ДИКА ПУЩА
Нам не доводилося чути про величну Дику Пущу? Давно, коли я був іще голопуцьком, мені часто співала про цей праліс моя няня. Про що йшлося у тих піснях? Про могутні, кремезні дерева, яких було тут чималенько. І про їхнє коріння, що тісно переплелося під землею. І про їхні крони, що підпирали небо. І про кору цих дерев, товсту і шерехату. І про вигадливо покручене гіляччя. І про густий листвяний килим, крізь який лише де-не-де пробивається сонячне проміння, скрашуючи вікодавній опад світляними цятами та мережачи оманними, вибагливими тінями мох, лишайники, шелестливий листопад.
Якби ви опинилися у затінку Дикої Пущі, попервах вона би вас ошелешила своєю похмурою величчю. Якщо покинути освітлений пролісок і заглибитися у гущавину, то ліс спочатку відлякує, але згодом цей переляк розвіюється, і дикі нетрі захоплюють, зачаровують своєю красою.
Силу-силенну літ розкошує Дика Пуща, німотна і безлюдна, і ніщо не порушує правічної тиші, крім цокоту бурундуків, пташиного співу та звіриного гарчання.
І все ж таки, птаство та звірина — не єдині мешканці цього лісу. Ще в незапам'ятні часи Дику Пущу облюбували феї, нуки, рілей та німфи, які нам, людям, знайомі хіба що з казок і легенд І допоки існує цей праліс, доти його нетрі слугуватимуть домівкою, сховком та місцем розваг для цих безсмертних істот і доти вони житимуть весело і вільготно у його закамарках.
Отак і пишається Дика Пуща, відокремлена від світу людей... І навіть наймудріший не знає, чи зазнайомляться ці два світи коли-небудь.
Розділ другий
ДИТЯ ЛІСУ
Колись, у давні-предавні часи, настільки предавні, що и наших предків не було ще на світі, у величній Дикій Пущі жила лісова німфа Нецилія. Вона доводилася близькою родичкою славетній Королеві Журлайні, а мешкала в альтанці, що стояла в тіні тисячолітнього дуба. Раз у рік, на Свято Брунькування, о тій благодатній порі, коли на гіллі народжуються молоді пуп'янки, Нецилія мала подавати Королеві Журлайні золоту чашу великого Ака, і Королева, побажавши процвітання своєму пралісу, відпивала з дорогоцінної посудини. Мабуть, ви збагнули, що Нецилія була не просто німфою. Крім того, подейкують, що її дуже шанували за вроду та грацію.
Коли Нецилія з'явилася на світ, вуста її були німі як камінь. Та не одна вона не вміла говорити: ані Королева Журлайна, ані навіть сам великий Ак— ніхто з них іще навіть не здогадувався, що є на світі дар живого слова. Дуже давно це діялося. Світ у ті часи був геть зелений, а юним лісам було б зле без заступництва німф, які допомагали тонким тендітним деревцям рости й наливатися силою. І ось тоді, в один із незапам'ятних днів, на світ з'явилася Нецилія. Сяйлива, вродлива, гінка та струнка, наче пагін, вона родилася, щоб дарувати втіху лісові.
її волосся мало колір зелених, ще недозрілих каштанів; очі голубіли на сонці і робилися фіолетовими у затінку; ніжно-рожеві щоки пломеніли, наче хмари у призахідному сонці, а губи, повні та духмяні, червонилися, наче гранат. Плаття Нецилії було зшите з важкого дубового листя, котре так полюбляють, не визнаючи нічого іншого, всі лісові німфи. її граційні ніжки прикрашали сандалії, і тільки пишне блискуче волосся було нічим не прикрите.
Обов'язків Нецилія мала небагато, та й ті були прості. Вона пильнувала, щоб її підопічні не заростали лабузинням, яке так шкодить деревам. Час від часу вона підживляла рунт під ними та відганяла отруйних штрикальників, які лише чекали слушної миті, щоби налетіти на дерева і так поштрикати їхні стовбури, що ті корчились і гинули. А коли лісові починала дошкуляти спека, Нецилія підливала спраглий молодняк водою зі струмків та лісових озерець.
І так тривало з незапам'ятних часів. Із плином часу бур'яни призвичаїлися обминати ліс, населений німфами, та й штрикальники теж сюди більше не потикалися. Дерева зміцніли, погрубшали і вже зовсім не боялися вітрів, як це було замолоду. Роботи в Нецилії поменшало, і час немовби сповільнив свій біг. Із року в рік життя у Дикій Пущі спокій-нішало, одноманітнішало — себто ставало зовсім не таким, яким хотіла б його бачити весела за вдачею німфа.
Утім, було б неправдою сказати, що життя у Дикій Пущі геть нудне. Кожної повні його мешканці водили Королівський хоровод. А ще тут справляли Горіхове свято і Ювілей Осінніх барв, врочисту Листопадову церемонію і пишний обряд з нагоди Свята Брунькування. Щоправда, решта днів поміж веселими подіями таки були заповнені нудним очікуванням свята.
Ніхто із сестер Нецилії не думав, не гадав, що цю безтурботну лісову німфу зможе коли-небудь огорнути туга. Однак, через багато років, сповнених невеселими розмислами, саме так і трапилося. Якоїсь миті, коли зносити сірі будні вже не було ніякої змоги, Нецилії увірвався терпець. їй нестримно захотілося зробити щось по-справжньому цікаве, змінити своє життя так, як іншим лісовим німфам навіть уві сні не снилося. І якби не Лісовий Закон, вона б так і вчинила: махнула б геть на все рукою та й подалася собі світ за очі — шукати цікавих пригод.
Поки красуня Нецилія отак сумувала, до Дикої Пущі завітав сам Лісовий Господар — великий Ак. Щоразу, коли він з'являвся у пралісі, лісовим німфам дозволялося прилягти біля його ніг і прислухатися до мудрих слів, що їх зрікали Акові вуста. Тому що немає на світі нікого, хто був би могутнішим та мудрішим за великого Ака. Лісовий Господар Ак бачить усе і все знає.
Тієї ночі він сидів, тримаючи Королеву за руку (Ак любив лісових німф так, як батько любить своїх дітей), а Нецилія та її численні сестри лежали у нього в ногах і жадібно ловили кожне його слово.
— Красунечки мої, — говорив він, погладжуючи сиву бороду, — нам таки добре живеться у Дикій Пущі. Ми живемо і навіть не здогадуємося про ті злигодні та біди, що від них потерпають прості смертні, котрі оселилися на відкритих рівнинах. Так, я згоден, нас із ними ніщо не пов'язує, але таким високославним особам, як ми з вами, зайва милосердність не завадила би. Мені інколи доводиться проходити побіля халуп отих смертних бідаків. Якби ви знали, як важко в такі миті утриматись від того, щоб зупинитися і зробити так, щоби вони зажили безбідно і щасливо! Проте, мабуть, така вже їхня доля, що вони мусять страждати (звичайно, не всі й не завжди, але все ж таки). Та й не личить нам чинити всупереч матінці-Природі.