На цих словах усі роззирнулися, і що ж? Широке поле довкола них насправді всуціль поросло високими стеблами, на кожному з яких красувалася велика квітка. Ці квіти, сліпучо яскраві, золоті та руді, до всього ще й поверталися, наче крихітні вітряки.
Від такого безперервного руху мандрівникам зовсім памороки забило.
— Це чари! — вигукнув Тіп.
Якийсь час товариство стояло, зовсім розгублене. Потім Залізний Лісоруб зважився, розмахнувся з усієї сили сокирою і заходився рубати стебла, що стояли перед ним стіною. Квіти соняхів миттю перестали обертатися, але тепер у серцевині кожного з'явилося вродливе дівоче личко. Ці обличчя кокетливо посміхалися, а коли побачили, який подив та навіть переляк викликала в мандрівників їхня поява, то дружно й весело розсміялися.
— Спинися! Зачекай! — закричав Тіп, схопивши Лісоруба за залізну руку. — Хіба не бачиш — вони живі!
І тієї ж миті квіти знову почали обертатися, а обличчя зникли.
Залізний Лісоруб викинув сокиру і вкрай засмучений сів на землю.
— Підняти руку на таке вродливе створіння було би безсердечно! — гірко вигукнув він. — Однак я й гадки не маю, як нам тепер рухатися далі.
— Ці дівчата дуже нагадують мені повстанців, — задумливо промовив Страшило. — Незрозуміло тільки, як вони змогли так швидко вистежити і наздогнати.
— А в мене нема сумнівів: тут не обійшлося без чарів, — твердо промовив Тіп. — Хтось вирішив наслати на нас ману, і, швидше за все, цей хтось — бабця Момбі. Цілком можливо, що тут узагалі немає соняхів — вони просто ввижаються нам.
— Тоді спробуймо заплющити очі і пройти крізь них, — запропонував Залізний Лісоруб.
— Цього я зробити не зможу, — зітхнув Страшило, — адже мої очі намальовані розплющеними. Якщо у тебе є залізні повіки, не думай, що всі ми влаштовані так, як ти.
— А Кінь, наприклад, замість очей має сучки, — сказав Тіп, а тоді нахилився до свого чотириногого друга і дуже уважно на нього подивився. — Ану ж бо, — скомандував Тіп Коню, — рушай уперед, а ми подамося за тобою, і так, може, позбудемося омани. У мене вже в очах мерехтить і голова тріщить від болю.
Відтак Гарбузова Голова пришпорив Коня, а Тіп вирушив услід. Позаду кавалькади крокували Страшило та Залізний Лісоруб. Вони ступили всього кілька кроків і раптом виявили, що дорога зовсім вільна. Соняхів наче й не було ніколи.
Товариство бадьоро рушило вперед, але бабця Момбі не бажала поступатися так просто — вона вигадувала все нові хитрощі. Краєвиди весь час змінювалися, і мандрівники неодмінно заблукали би знову, якби не мудрість Страшила: він вирішив, що напрямок руху треба визначати тільки за сонцем — а оскільки жодним чарам небесне світило не підвладне, надійнішого вказівника годі було шукати.
Без пригод, звісно, обійтися не вдалося. Кінь провалився ногою в кролячу нору й полетів сторчголов. Гарбузову Голову при цьому підкинуло високо в повітря, і цей політ закінчився б для нього трагічно, якби Залізний Лісоруб не примудрився спритно, просто на льоту, зловити гарбуза, який дивом лишився цілий. Тіп миттю приладнав його туди, де йому було місце. А ось Коневі пощастило менше: нога, яку витягнули з кроликової ноги, виявилася поламаною — її треба було полагодити або замінити на нову. Без цього про подальші мандри не могло бути й мови.
— Кепські справи, — сказав Залізний Лісоруб, — якби поблизу росли бодай якісь дерева, я б за лічені хвилини змайстрував для бідолахи нову ногу, але щось навколо не видно навіть кущів.
— У цій частині Країни Оз немає, як на зло, житла — ані будинків, ані загорож, — нарікав Страшило.
— Невже нічого не можна зробити? — засмутився хлопчик.
— Уся надія на мої мізки, — сказав його величність. — Знаю з досвіду: навіть із найбезвихіднішого становища завжди знайдеться вихід, треба тільки краще його пошукати.
— То пошукаймо разом, — запропонував Тіп, — не може такого бути, щоб не знайшлося способу допомогти Коневі!
Вони сіли поруч на траву і глибоко задумались. Кінь лежав збоку і похмуро розглядав зламану ногу.
— Боляче? — співчутливо запитав його Залізний Лісоруб.
— Зовсім не болить, — відповів Кінь, — просто мені гірко усвідомлювати, що мене зробили не дуже майстерно.
Довгий час ніхто не промовив ані слова. Нарешті Залізний Лісоруб підняв голову і подивився кудись удалечінь.
— Хто це до нас поспішає? — здивовано запитав він.
Коли друзі прослідкували за його поглядом, то помітили, що до них наближається досить дивне створіння. Воно мчало по м'якій траві швидко й беззвучно, та вже за кілька хвилин постало перед маленьким товариством і заходилося розглядати їх з не меншим здивуванням, ніж вони його.
Страшило, треба зазначити, вмів зберігати спокій за будь-яких обставин.
— Доброго ранку! — сказав він першим, дуже ввічливо. Дивне створіння зірвало з голови капелюха, низько вклонилося і промовило:
— Доброго ранку всім. Сподіваюся, що ви всі разом і кожен зокрема гарно почувається. Дозвольте вручити вам мою візитівку.
І незнайомець ввічливо простягнув Страшилові картку. Той покрутив її так і сяк, похитав головою і передав Тіпу. Хлопчик прочитав уголос:
"Жук-Шкеребертник, В. З. і Д. О."
— Буває ж таке! — вигукнув Гарбузова Голова, витріщаючи очі на прибульця.
— Дивовижно, справді дивовижно, — буркотів собі під носа Залізний Лісоруб.
Очі Тіпа полізли на лоба, і тільки один Кінь байдуже зітхнув і відвернувся:
— Ви що, і є Жук-Шкеребертник? — поцікавився Страшило.
— Атож, шановний приятелю, — жваво підтвердив незнайомець. — Хіба ж на візитівці нема мого імені?
— Ім'я є, — сказав Страшило, — але що, скажіть на милість, означає В. З.?
— В. З. означає Вельми Збільшений, — гордо відповів Жук-Шкеребертник.
— Ясно, — Страшило критично оглянув прибулого. — Ви й справді вельми збільшені?
— Що за питання? — ображено відгукнувся Шкеребертник. — У мене склалося враження, ніби ви розсудливий та проникливий пан. Невже ви не помітили, що я в багато тисяч разів більший за будь-якого звичайного жука? І невже ця обставина не свідчить безсумнівно про те, що я Вельми Збільшений? Сумніватися в настільки очевидному факті — це просто неймовірно.
— Перепрошую, — засмутився Страшило. — Мій мозок, схоже, зазнав струсу під час останнього прання. Та чи не будете ви такі ласкаві пояснити, що означають літери Д. О.?