— Це ти по-людському вчинив.
— Не тільки по-людському, я ще до них завітаю по "Звірину…"
— Навряд чи. — Я витяг із сумки примірник, який тут лежав ще з минулої поїздки. — На ось.
Костя, подякувавши, сховав книжку в барсетку.
— На судні часом нудно буває. Розважальну літературу також не будеш весь час читати. Хочеться чогось іншого…
— Послухай, — увірвав я Лікаря, — а як щодо тих наших подій. До тебе доходять чутки про Валтаса?
— Мій друг-лікар каже, що Гладун геть розбитий паралічем — слово не вимовить. Але у нього в палаті, коли до нього хтось приходив, відбувалися дивні розмови. Відвідувач ніби звертався у порожнечу — якби то був діалог з тінню, і в порожнечу ж відповідав. Щодо адміністрації, то там — жодної реакції. Немов би цей кент у них ніколи й не числився.
— Звідки тобі відомо?
— У Степана є люди у тій структурі. Якби там щось, ми б уже знали.
Я розповів Кості про некролог на смерть Свистопляса, котрий віддав комусь там (тільки не Богові) душу.
Лікар якийсь час мовчав, а тоді озвався сумно:
— Ми нейтралізували тільки двох лиходіїв, а їх же мільйони. Ось і доведеться жити, весь час очікуючи від них у кращому випадку підлоти, у гіршому… Краще б того гіршого не сталося.
Якийсь час ми помовчали, а потім знову озвався Костя:
— Ти зробив корисну справу, вивівши на чисту воду сатанинську сутність Звірини, але ж це тільки перший крок. Читач думає: слава Богові, що все позаду, що сила, яка вимордувала третину людей велетенської імперії, відійшла в минуле. Але ж вона — та сила не зникла — вона тільки змінила форму діяльності. Порядній людині, яка недавно ще викривала злочини тієї системи, тепер і на гадку не спаде, чому її раптом звільняють з роботи або ж вона опиняється в лікарні з інсультом чи іншою болячкою, чому вона стає калікою від наїзду авто. А головне, чому поміж людей з’являються сутності з іншого світу — мерці у чужій плоті. Скажи, так завжди було і про це ніхто не знав?
— Про це справді ніхто не знав, але траплялося по-різному: то приходьків з’являлося мало, а то дуже багато, в залежності від років.
— Отож, я й думаю, що тобі треба зробити наступний крок. Висвітити дітей Мардука, приходьків, темних, іншу — вже нашу, земну, потороч. Я розумію, що проблему не буде вирішено, але ж ти підіймеш, або хоча б відхилиш, із-над них покривало, іншими словами — оголиш причину нещастя.
— Мені й самому приходило таке в голову, але коли? Слід же подбати й про хліб насущний.
— Про це не сумуй, — раптом повеселілим голосом сказав Костя. — Я допоможу.
Я подивився на нього здивовано.
— Матимеш не лише хліб насущний, а також умови для творчої роботи. Ну, каюту, те-се…
— Ти знову — за своє, — сказав я не дуже впевнено.
— Ну, а тобі яка різниця, де топтати свою стежку, вдома чи на судні.
— Бачиш, робота, якою я займаюся, вимагає не тільки спокою і звичайних умов, а ще доступу до книгозбірень, Інтернету, до спілкування з різними людьми.
— Інтернет і книгозбірню я тобі гарантую. У нас на судні величезна бібліотека: книжки на десятках мов. Та й людей не бракуватиме.
І тут я вперше подумав про слушність Костиної пропозиції. Що мене чекає в моїй оселі: обліплені ненавистю стіни, пики провокаторів-сусідів, прицільна рамка великого рудого пса, в лапах якого залишився тільки повід і нашийник бровка, що вже здох? Скоріше за все той нашийник, гаптований візерунком з ламаних ліній, надягнуть на іншого дворнягу. Слід справді зірвати людську маску з голови звіра, а відтак висвітити причину нещастя. Це буде аналог, приклад для тих, хто колись опиниться в моїй ситуації. Так міркуючи, я забув навіть про того, хто сидів поруч, як раптом пролунав звук мобілки.
— Слухаю тебе, Ксило, — сказав лікар і переключив телефон на звук.
— Шеф приїхав? — почувся голос Ксилантія.
— Так. Ось він сидить.
— У нас із Баксом усе готове.
— Гаразд. Десь за півгодини будемо. — Костя вимкнув телефон.
— Чого він на мене каже "шеф", — поцікавився я.
— Не знаю. Але думаю, через те, що ти трохи старший від нас, а головне умієш дещо таке, чого не вміє ніхто з нас, — відказав лікар з усміхом. По миті додав: — Оскільки я не почув від тебе ні "так", ні "ні", то, отже, ти вагаєшся. Не квапитиму, але запевняю: така лафа не завжди випадає.
Раптом він щось згадав: розпустив змійку на барсетці, витяг телефон і подивився опцію "пропущені дзвінки". Потім натиснув на клавішу "звук".
— Слухаю тебе, Максюто, — почулося.
— Чого ти дзвонив? — поцікавився Костя.
— А чого ти не відповідав?
— Я придбав новий телефон. А в цей заглядаю тільки інколи.
— Дзвонив же батько хворого, ну, того Гладуна, що привезли з місця ДТП. Пам’ятаєш?
— Авжеж.
— Вони зараз у Португалії. Батько каже, що синові погіршало уже в літаку і просить приїхати когось із нас, бо тамтешні лікарі нічого не можуть вдіяти.
— Так а ми чим допоможемо? Його син геть паралізований. До того ж для нього змінився часовий пояс. Здоровій людині важко адаптуватися, а це ж каліка.
— Батько назвав пристойну суму в євро… — зауважили на тому боці. — Я подумав, а чому б тобі не майнути в Португалію. Ти зараз — вільний птах, до того ж всілякі мови знаєш.
— Дякую, Андрію, а тільки у мене інші плани.
— Бовдур ти, Максюто, — сказали на тому боці упевнено. Повагавшись, додали: — Так підміни мене тут — я поїду.
— Послухай, я справді не маю часу.
Там лайнулися, а потім — уже спокійніше:
— Якщо передумаєш — дай знати. І зв’язок не блокуй. — По хвилі знову почувся голос Андрія: — Крім кента-відвідувача, про якого я тобі казав по телефону, до Гладуна приходили ще двоє. Я все зробив, як ти й прохав. На диктофоні — голоси двох чоловіків — один з Білорусії, другий з Молдови, — які спілкуються з кимось третім. Але ти будеш розчарований, у їхніх діалогах більше незрозумілих слів, ніж молдавських і білоруських. Сказати б, що вони теревенять на невідомому у нас в Одесі слензі, теж не скажеш. Виходить якась чортівня. Заїдь у лікарню за диктофоном, може, щось збагнеш з базікання тих двох недоумків. Бувай. — З того боку відімкнули зв’язок.
Я поцікавився, чому Костя приховав від колеги, що він зараз при ділі?
— Десь я чув таку заповідь: про справи говори не з тим, з ким можна, а тільки з ким треба. Про те, де я зараз працюю, знають лише мої батьки — тітка їм сказала.