Я завважив його погляд на щоці, де були плями, й на тюбетейці.
— Я-то приїхав, а от яка з мене користь, не знаю. Треба ж якось виманити королеву сексу.
— Це не найголовніше, що треба зробити, — зауважив Костя. — На кін-бо поставлено багато більше, ніж життя однієї людини. Але над цим ще покумекаємо.
Тим часом ми вийшли на привокзальну площу і я пішов за Костею у сквер, що зеленів праворуч від вокзалу. Коли ми сіли на лавці, Лікар озвався:
— Перед тим, як приступити до справи, я маю дещо зробити. — Він розпустив змійку на сумочці і витяг мою книжку. — Треба віднести це в бібліотеку.
Одного погляду було досить, щоб побачити, що книжку читали. Мене охопило таке ж відчуття, як колись, у бібліотеці мого міста, де бібліотекарі виставили на стенді всі мої видання. Але не вони справили тоді враження, а роман, який лежав осторонь, бо був потертий, якщо не сказати обшарпаний. Вигляд тієї книжки і досі гріє мені серце. Тепер же моя "Звірина…" сказати б, потовстішала.
Я зробив спробу здивування:
— Звідки тобі було знати моє прізвище і що я автор?
— Ну, збіг обставин, те-се. Давай іншим разом про це…
— Гаразд, — погодився я і кивнув на книжку. — Ти взяв щось для себе звідти?
— Дещо, — стримано відказав Костя.
— А саме?
— Що конкретно — не можу сказати. Просто до знайомства з цим твором я жив у нормальному світі. Ну, там якісь події трапляються, ти виходиш із якихось ситуацій, з кимось воюєш, не замислюючись над причиною того, що призвело до ворожнечі. Іншими словами, живеш у світі наслідків. Причини не бачиш; якщо ж і розпізнаєш її, то протистоїш чомусь другорядному, а не справжній причині. А тут, — Костя поклав руку на палітурку, — є дещо, що робить прозорим туманець, у який укутано дійсність, і ти вже бачиш не тільки те, що сталося, а й причину тому. Тут не дається, хе-хе… рекомендацій, як поводитися у тому чи іншому випадку, але є безліч аналогів ситуацій. А головне — як не допустити конфлікту.
— Щось ти туманнувато, — зауважив я. — А конкретніше можеш?
Якусь мить Костя німував, а тоді озвався:
— Ну, наприклад, ти пишеш про декабристів, яких цар велів повісити після їхнього виступу на Сенатській площі — п’ятеро, здається їх було… Але цього йому виявилося замало; він вирішив зробити так, щоб від них і сліду не залишилося. На якомусь із островів неподалік Петербурга таємно вирили могилу, поклали туди голі трупи, а зверху висипали кілька возів негашеного вапна. Коли, уже в наш час, знайшли те місце, то крім вапна, тепер уже гашеного, там нічого не виявили. Негашене вапно з вологою утворює їдкий луг, а він роз’їдає геть усе, навіть кістки.
— Так а в чому ж тут причина і наслідок?
— Ось, бачиш, ти й сам не звернув на це уваги. В іншому ж місці ти описав, як більшовики розстрілювали царську сім’ю. Трупи останніх з династії Романових повантажили на машину й вивезли з Єкатеринбургу в район шахт. Туди ж привезли кілька пудів сірчаної кислоти… Минуло майже вісім поколінь після того, що скоїв з декабристами прадід Миколи Другого Микола Перший. У Миколи Першого були грамотніші консультанти — після декабристів справді нічого не залишилося. Їх і вішали в полотняних накидках, одягнених на голе тіло, щоб ні пряжка якась, ні ґудзик на мундирі не потрапили у могилу. Сірчана ж кислота, що її вилили більшовики на трупи царської родини, знищила тільки м’які тканини. Кістки ж залишилися. Але суть не в деталях нищення, а в кармі, а по-нашому: що посієш, те й пожнеш. "Посіяла" династія Романових, вона ж і ужинок зібрала — її просто не стало.
— Тебе можна брати у співавтори, — посміхнувся я.
Костя, який досі ковзав поглядом по деревах і людях, які проходили повз нас, подивився на мене уважно.
— То таке діло, — сказав. — Ти б краще навчив розпізнавати темних.
— Такого, друже, не навчиш. Я й сам відкрив у собі цю здатність зовсім недавно. А от що воно таке — благо якесь чи покара за гріхи, хтозна. Часом здається, що такий звір, який спить у мені, живе у кожному, тільки ХТОСЬ, хто відає людськими душами, не дозволяє людині бути господарем того звіра. Бо може статися, що звір вивищиться. Не важко здогадатися, що станеться з людством.
— Пробач, що ляпнув казна-що. Після того, що ти мені недавно напророкував, здається, ти можеш усе.
— Поясни, — зажадав я.
— Ну, ти сказав, що все зміниться і я отримаю те, про що мрію. Пригадуєш?
— Ні.
— Ось, бачиш… А я запам’ятав. Бо над усе хотів знову влаштуватися лікарем на круїзне судно. І це сталося буквально за кілька днів після нашої розмови. Гадаю, Степан тебе втаємничив у курс моїх справи.
— Так, він оповів. Вітаю тебе! А тільки я не пам’ятаю, щоб щось таке казав. Можливо, просто хотів тебе підбадьорити у важку хвилину.
— Не має значення, але воно збулося, — сказав Костя. — А тепер над тим нависла загроза. І не тільки для мене одного, а й для великої компанії. — Раптом він затнувся, і глянувши на годинник, підвівся. — Давай я віднесу спочатку книжку в бібліотеку, а потім побазаримо, як каже Ксилантій. До речі, у твоєму творі є ще одна особливість — там не все збагнеш одразу. Доводиться перечитувати по кілька разів.
Лікар поклав книжку в барсетку і витяг з неї пласку продовгувату коробочку.
— Презент бібліотекарці. Набір парфумів "шанель". У Франції купив.
У ній виявилося п’ять пляшчинок парфумів.
— Подаруй, подаруй, а тільки тій, що дозволила видати на руки книжку з читальної зали.
— А тобі звідки відомо? — здивувався Костя.
— Бо подарував цю книжку бібліотеці я — в єдиному примірнику. І її записали за читальним залом. А там на руки не видають. Жінку звати Ольга Миколаївна, вона, здається, заступник директора.
РОЗДІЛ 6
Ми зустрілися за годину, як і домовлялися, біля Преображенського собору. Я переглядав на лавці газети, куплені в кіоску навпроти, шукаючи інформацію про безпам’ятьків.
— Ну, що віддав? — поцікавився я.
— Так.
— Гарна жінка?
— Не те слово! — відказав Лікар. — Вона спочатку зніяковіла, коли я поклав перед нею парфуми, а потім відкрила одну з пляшечок і помазала за вухом. Поцікавилася чи ми з тобою знайомі. Я сказав, що ні. Мовляв, друзі порадили почитати твою книжку. Ага, я й бібліотекарці приніс шоколадку…