— Здається, мої ліки тут зайві, — озвався.
— Не думаю, — це сказав не я, а звір у мені, увесь напружений, готовий кинутися знову на Сміттяра.
За спиною почувся рух. То був Ксилантій. Він тримав лопату.
— Торохну по голові, та й по всьому, — сказав.
— І тим віддячиш шефові за цей нічний візит, — зауважив Костя.
— А при чому тут він?
— А при тому, що стане співучасником убивства людини.
— Хіба це людина?!
— Та замочи його, падлу тьоплую! — гарикнув я, ні — звір у мені.
Ксилантій кинувся до Сміттяра і вже заніс над головою лопату, та його друг виявився моторнішим. Відбита ним лопата влучила в трубу, викресавши іскри.
— Ну, ти ж і зух! — мовив Костя до мене вражено.
Тим часом Ксилантій не випускав з рук лопати і з очікуванням дивився на мене. Раптом я збагнув, що звір уже не визирає з моїх зіниць, а сховався десь у глухому закутку свідомості. Інакше цей чоловік не дивився б мені в очі.
— Пробач, друже, що дав волю почуттям, — сказав я винувато. — Терпіти не можу темних.
— Як і вони тебе… — зауважив Костя, сторожко зирнувши в бік товариша. — Ксилантію, віднеси лопату на місце.
Той слухняно вийшов. Костя торкнувся до зап’ястя Сміттяра обережно, немовби то був дріт під високою напругою. І враз відсахнувся.
— Він живий, — сказав пошепки.
— Не він, а власник тіла, в якому селився прибулець з потойбіччя. Раджу, поки чоловік ще не отямився, відвезти його кудись подалі… Ви його сюди доправили з зав’язаними очима?
— Аякже… Ми йому тоді на голову гумове відро одягли, — відказав Костя.
— Одягніть і цього разу, та хутчіше спекайтесь його.
— А де оте, що тут було за командира? — кивнув на Сміттяра Костя і сторожко роззирнувся. — Воно ж може увійти у когось із нас…
— Може, але для цього потрібен ще один темний, і не який-небудь, а такий, що спромігся б проникнути в твою душу і впровадити в неї того, кого ми вигнали зі свідомості цього чоловіка. Їхній комісар.
Костя подивився на коробочку зі шприцом, яку тримав у руці, і сказав, як мені здалося, з полегшенням:
— Обійдемося без цього… — Він вийшов і приніс інший шприц. Зауважив — Ці ліки йому більше підійдуть.
Від уколу в передпліччя в’язень навіть не сіпнувся.
— Що ти йому уштрикнув? — запитав я.
— Знетямлююче, — посміхнувся Лікар, ще раз мацнувши пульс. — Хвилин на сорок вистачить, а там хай як знає. Ксилантію, неси відро! — погукав.
Гумовим відром виявився чохол, у якому тримають лужні акумулятори.
— Мо’, йому спершу пику обтерти? — сказав Ксилантій.
— Ні. Вези так — подумають, що його падуча била. — Поміркувавши, додав: — Шкода хлопця. Сподіваюся, очухається…
Ксилантій підігнав машину дверцятами до входу в котельню і вони увіпхнули Сміттяра з відром на голові в салон.
— Не забудь зняти з нього наручники, — застеріг Костя.
Коли габаритні вогні машини розчинились у темряві, я поцікавився:
— Що сталося? Ти ж тримав усе під контролем.
Костя не поспішав з відповіддю. Він замкнув двері і вже на сходах озвався:
— Те, що зі мною сталося в останні кілька днів, я назвав би другим переосмисленням… — Якийсь час він мовчав, а тоді провадив: — Ні — я немовби заглянув у невидимий, мало кому відомий, але цілком реальний, світ. Це якесь мереживо причин, наслідків, чиїхось інтриг і програм, у якому тобі, не втаємниченому, відведено тільки коритися. Ти питаєш, що сталося… Якби я не заглянув у ту дійсність, то нічого й не сталося б. Двері в мою свідомість для того чорта були б замкнені. Він міг би знищити мене фізично, а от щоб заволодіти тілом, то дзуськи. А так я став для нього відкритим.
— Як для лікаря, ти якось туманно висловлюєшся, — зауважив я.
Ми вже зійшли в підвал і стояли біля котла. Раптом Костя подивився мені в обличчя.
— Не придурюйся. Ти знаєш, про що я…
— Маєш на увазі темного, котрого я вигнав з тебе? То мешканець Орба. Їх доволі тут. І той, що тебе мучив, не найгірший, бо тимчасовий. Він помандрував у свій світ. Погано ж, коли вони входять у плід людини — а це відбувається на п’ятому місяці вагітності — і народжуються як люди. То, сказати б, справжні люди, але без табутивного бар’єру. Тобто без того, що не дозволяє будь-якій істоті з’їсти особину свого виду. Я назвав їх "людьми", а сказати треба "істоти". Бо це гібрид з людського тіла й нелюдської сутності. Розпізнати їх неможливо. Нам — звичайним, звісно… Їхні ж родичі з Темного Сателіта знають їх ще до народження. Це розвідники й резиденти темних у нашому світі. Призначення їх — втілювати плани зверхників Орба в земному суспільстві. До речі, вони — земні на Орбі часті гості. Навідуються туди, коли сплять.
— Скажи, за віщо вони напосілися зжити тебе зі світу? — раптом запитав Костя.
— З чого ти взяв? — здивувався я не дуже щиро. По миті додав: — Ти казав по телефону, що темний має більше відношення до мене, ніж до тебе. Поясни, будь ласка: адже замах на Лузанівці було вчинено на тебе, а не на мене…
— Справді. Але перешкодив йому ти. Я ж опинився між вами — людьми з аномальними властивостями — випадково. А взагалі-то, моє запитання, як кажуть науковці, не дуже коректне після того, що ось щойно сталося зі мною. Ти їх бачиш, розпізнаєш, а відтак являєш загрозу здійсненню їхніх планів.
Мені було ясно, Костя не поспішав розкривати карти. Напевне, його гнітила роль "виконавця", в яку його втягли темні.
— Мабуть, що так… — погодився я. — А тільки твоя випадкова присутність, як мені здається, не була випадковою. — Помітивши, що Лікар відвів очі, я додав: — Десь я вже чув, що випадковість це незрозуміла закономірність. Не пригадаю тільки, де саме…
— Коли я балакаю з тобою, то в мене виникає відчуття, що стою перед рентген апаратом, — усміхнувся Костя.
— Не перебільшуй. Я можу, ні — мені дано розпізнати темного, це так. А от щоб проникати в свідомість нормальної людини, то тут ти помиляєшся.
— То, по-твоєму, я нормальний?
— Авжеж.
— І Ксилантій?..
— І Ксилантій… Знаєш, чого на мене напосілися темні? Не тільки тому, що я їх бачу. Я знаю, в які роки і в які місяці їх народжується найбільше. А відтак можу вирахувати, коли почнеться колотнеча у суспільстві. Ну, це коли їхня найчисельніша генерація увійде в пору зрілості. Я знаю, що вони наділені розумом, зорієнтованим на плетіння інтриг, оббріхування, нацьковування окремих людей і людських груп, на те, що ти називаєш невидимою мережею в невидимому плані буття. Успіх їхніх акцій тримається на цілковитій непоінформованості звичайних людей у їхні наміри. Всякий, кому відкрився їхній світ або ж той, хто випадково його підгледів, мусить бути знищений. Не хотів би тебе лякати, але тепер і ти — в їхніх чорних списках.