Удар блискавки, як і все, що зі мною сталося останнім часом, не був випадком. Довкола мене, в астральному світі, точиться колотнеча. Дві потуги змагаються: та, що дозволила розкодувати велике пророцтво, і та, яка мала намір ще раз скористатися "формою", а відтак була зацікавлена, щоб про нього — пророцтво не знали.
І тут я завважив, що на лимані не було вже жодної людини, а сонце торкалося обрію на заході. "Та щойно ж тільки перевалило за полудень! — здивувався я. — Куди поділися всі?" Мене немовби хтось підхопив з конвеєрної стрічки, яка називається часом, десь потримав, а потім знову опустив на те рухоме полотно. Кілька годин поспіль події на березі відбувалися без мене. Проте, чорна діра від блискавки свідчила, що випадок таки трапився. Раптом я остовпів, уздрівши таку ж діру, в якій ще попеліло, у тому місці, де мала б лежати моя голова. Отже, мене врятувала сила, яка стоїть над простором і часом, та сила, яка обрала мене для розтаємничення пророцтв, і яка дбала про те, аби мені ніщо не завадило упоратися з завданням.
Усе довкіл свідчило, що у мою "відсутність" пройшла злива. На щастя, одяг, що лежав під целофановою торбинкою, виявився майже сухим. Не намочило й мобільник, схований у черевикові і прикритий жмутком осоки.
Те, що я й цього разу залишився живий, мав завдячувати силі, яка мною опікувалася.
Мене розбудив звук мобільного телефону.
— Це Ксилантій, — озвалося на тому боці.
— Хто?.. — Я все ще грав роль людини, яка не надала значення спілкуванню з випадковими людьми на Лузанівському пляжі.
— Ну, той, що ми познайомилися е-е… Твій номер я взяв у Кості-Лікаря.
— А-а… Мабуть, сталося щось серйозне, що ти о такій порі?..
— Сталося. З Костею — нещастя.
На мить мені перехопило подих.
— Я можу чимось допомогти? — озвався по паузі, намагаючись не виказувати хвилювання.
— Можеш. І більше ніхто, крім тебе. Так каже Костя.
— Але ж я не лікар.
— Не має значення. Де ти зараз — у Києві? Ми оплатимо дорогу й добові. Негайно вирушай.
— Я в Одесі.
— О-о!… Слава Богу! Куди по тебе під’їхати?
— За сорок хвилин будь біля Херсонського скверу, там, де трамваї розвертаються. Бувай.
Годинник на дисплеї мобільника показував третю ночі — час, коли найлегше сховати кінці в воду після важкого злочину. Мою згоду зустрітися з "виконавцем" можна було пояснити чим завгодно, тільки не почуттям самозбереження. Втім, не пізно було ще передумати й не їхати. Але я, немов запрограмований, почав одягатися.
Автомобільний рух, як для такої пори, хоч і був досить жвавий, але жодне авто не спинялось. Нарешті з мороку виринув мікроавтобус-маршрутка, в освітленому салоні якого сиділо з півдесятка пасажирів.
… Я висів з маршрутного таксі за Пересипським мостом і одразу ж помітив у порожньому сквері через дорогу легковик із увімкненими підфарниками. Наблизившись, завважив, що за кермом сидів Ксилантій. Щойно я опинився в салоні, як він натиснув на газ і тільки тоді озвався:
— Дякую, що не відмовив…
— Що сталося? — запитав я.
— Сам побачиш.
Машина — це був той самий легковик, на якому мене кілька днів тому возили "виконавці", — прямувала туди, звідки я щойно приїхав. На великій швидкості вона проминула Ярмарочну, Сьомий Пересип, Лузанівку й виїхала на Миколаївську дорогу, а там незабаром повернула ліворуч і зупинилася на подвір’ї великого багатоповерхового будинку поруч з металевими дверима, на яких при тьмяному освітленні вгадувався напис червоним "Стороннім вхід заборонено". Двері вели в підвал. Я спускався сходами слідом за Ксилантієм і міркував, чи не пастка це. Раптом у мені прокинувся звір. Тепер уже не я, а він оглядав усе довкола.
— Чого ти спинився? — озвався Ксилантій. — Ходімо.
— Що це за приміщення? — запитав я зчужілим голосом.
— Котельня.
"А звідки тут узявся темний?" — мало не вихопилося в мене.
Підвал виявився яскраво освітленим. Тихо працювали якісь прилади. Тим часом звір у мені дедалі навіснішав, здавалося, ось-ось вирветься назовні. За котлом, від якого відходили теплі труби, на канапі лежав Костя — скручений, як його корчі крутили. Уздрівши мене, він став звиватися, немовби виборсувався з рук когось невидимого, але дужого, який ламав його тіло. Ксилантія, що кинувся до друга, раптом спинили слова, мовлені Костиними вустами:
— Ану геть, паскудо! — Проте голос був не Костин.
Ксилантій остовпів від тих слів. Подивився на мене винувато.
— Та ще ж годину тому ми з ним по-доброму…
— То не Костя, — сказав я. Завваживши на виді Ксилантія розгубленість, додав: — Вийди, друже. Е-е, я тебе покличу.
Наші погляди зустрілись і я завважив, як вираз розгубленості в його очах раптом змінився на жах. Він не пішов, а побіг до сходів. На нього-бо подивився не я, а звір, що в мені. А в ньому було зосереджено вселенську лють, яка ховається в кожній людині від закладин світу. Це, власне, зброя, що не дозволяє темним остаточно заволодіти земним світом. Та бувають моменти, як у житті окремої людини, так і в житті цілої нації або й людства, коли та зброя, той приспаний лихою силою вартовий, виривається назовні і тоді очищається нація й людство, самостверджується людина. У багатьох цей інстинкт спить, у декого він непідконтрольний свідомості, а відтак стає причиною гріха й покути за гріх. У мені він ледь-ледь корився моїй волі. Щойно затихли кроки Ксилантія, як з мене вигулькнула чорна сфера, завбільшки з людську голову, і влучила в Костю. Враз заревіло, а я на мить опинився на "горі Броккен", ні — над горою з зіккуратом, троном із людських кісток і жертовним столом. Відчуття присутності було таким правдивим, як і тоді, під час астрального напівсну. Костине тіло раптом виструнчилося. Зникло й моє видіння. Ревіння, а точніше вже — харчання, тим часом тривало, але десь інде.
— Дякую, що прийшов, — почувся Костин голос. Його знерухомлене тіло ворухнулося. — Якби не ти, він мене вбив би. Хай йому чорт — тому паскуді.
— Він і є чорт, — відказав я.
— У-у, сука! Я його пришию зараз! — Лікар сягнув рукою до аптечки, що висіла над канапою, і витяг коробочку зі шприцом.
— Схаменися! Його вже тут немає.
— Можливо. Але тіло його в нас.
Костя кинувся до вузеньких дверей з протилежного боку від сходів. Там виявилася невелика кімната з диваном, столом і двома зужитими кріслами. На цементній підлозі, прикутий наручником до однієї з численних труб сидів Сміттяр. На ньому була та ж сама червона жилетка. Все те бачив не я, а звір-охоронець, який щойно зайняв у мені своє місце. Уздрівши Костю, Сміттяр рвонувся, коли ж з-за його спини вийшов я, він раптом зашарпався, як скажений, на губах виступила піна, немовби його хтось душив. То розправлявся з ним мій звір. Костя дивився на те з недовірою, як на сцену з трилера. Коли ж в’язень затих, він підійшов і помацав йому пульс.