Діти Мардука

Страница 126 из 145

Савченко Виктор

— Ні, свята католицької церкви. Але давай просто полежимо, послухаємо шепіт хвиль, крики чайок, як тоді, на пляжі Будинку творчості письменників.

Пригрітий сонцем, я починав куняти, але в сон мене щось не впускало, десь так, як бувало, коли я опинявся на межі з астральним світом. Мені ввижалися очі, жовті у чорну цяточку, як у Бамбули чи Свистопляса, котрий помер у Лікарні. Мій погляд окидав берег і в кожному гладкому пляжникові я впізнавав Володьку-Валтаса. Причиною була "пампушка", котра лежала неподалік, а точніше — її образ, що карбувався в моїй свідомості. На мить я знову відчув себе у в’язниці, яка була довкола мене всюди, де б я не опинився — на велелюдній площі чи на власній кухні.

Наступного ранку, щоб не зустрічатися з єгиптянами, я повів Маріцу на інший пляж — той, що поблизу пірса. Ми стояли на мокрому піску і піна прибою лоскотала нам ноги. Тим часом до одного з прогулянкових катерів, що похитувався на хвилях біля причалу, наближалася вервечка людей із сумками й кофрами на коліщатах. Їх було дванадцять осіб. Раптом я впізнав "пампушку"; слідом за нею дріботів той, з якого я вигнав сина Мардука. Це була група єгиптян. З усього, вони покидали Пафос. Незабаром катер з ними відчалив і поплив до невеликого білого корабля, що стояв на якорі у півкілометра від берега. Такі кораблі виготовляють на спеціальних верфях для корпорацій або багатих людей. На ньому вгадувалася лише одна постать. З наближенням катера з єгиптянами до борту судна там відчинився люк і звідти висунули сходи. Посадка тривала всього кілька хвилин. Майже одразу ж корабель зрушив з місця і взяв курс на захід. "Ось і все, — майнуло в голові. Я подумки перехрестився. — Дванадцять темних для такого містечка, як Пафос, забагато". Швидкість білого судна була велика, бо незабаром воно обернулося на маленьке суденце, а ще за чверть години геть зникло з горизонту.

Тим часом сонце почало припікати і я витяг з торбинки тюбетейку.

— Нащо ти її одягнув? — поцікавилася Маріца.

— Остерігаюся сонячного удару.

Вона подивилася скептично.

— Ти хоч знаєш, що це таке?

— Авжеж. Звідав — у студентські роки. Ми грали у волейбол на пляжі, як раптом я відключився. Потім пам’ятаю якийсь різкий запах і обличчя незнайомого чоловіка над собою. То був Лікар, якого привели з пляжного медпункту мої друзі. Він повернув мене до тями з допомогою нашатирного спирту і сказав, що зі мною стався сонячний удар; виписав направлення в Лікарню, де я пробув тиждень.

— І які наслідки по тому?

— Жодних. Та з часом я завважив у собі дещо дивне. Хоча це може бути й не від сонячного удару. Але щораз, коли те дивне траплялося, я повертався думкою до дня, коли зі мною стався удар. Нічого подібного, яке трапилося б до тієї події, згадати не міг.

— Що ти маєш на увазі?

— Я став угадувати поганих людей. Точніше — дуже поганих, людей без табутивного бар’єру. Потім, коли почав займатись езотерикою, довідався, що вони мають і назву — "темні". Про них було відомо учителям окультних знань із давніх давен, відколи існує людство. Щойно я опиняюся поблизу такої істоти, як у мені вмикається "датчик", котрий ураз ідентифікує людину — чоловіка, жінку — потворну чи красуню з темною сутністю.

— Он як, — посміхнулася Маріца. — Отже, десять років тому, у Будинку творчості письменників ти не розгледів у мені темної істоти.

Замість відповісти я її пригорнув. І тут з торбинки почувся звук Маріциного телефону.

Я відійшов у бік, а вона щось довгенько балакала молдавською мовою. Нарешті помахала мені рукою, пояснила:

— Мама дзвонила. Я сказала, що все ще перебуваю на круїзному судні.

Ми пообідали в одному з гомінких ресторанів, смуга яких тягнулася вздовж пляжів. Я збирався пересидіти там полуденну спеку під тентом за кухлем пива, але Маріца повела мене знову на берег.

— Від сонця ховатимемося у воді, — сказала. — Коли ще доведеться побувати на морі?

Я очікував, що вона щось скаже про сина, адже він мешкає зараз у її батьків, але вона не озивалася. Тему обходять мовчанкою найчастіше тоді, коли відчувають загрозу тому, кого стосується тема. Досі так було, я і сам боявся згадувати про хлопчика. Діти Мардука багато років шукали в мені больову точку. Але ж зараз їх немає.

"Є, — озвався мій внутрішній голос, — хоч тепер вони і не при владі. Просто принишкли до певного часу. Вони такі ж вічні, як і віруси. І так само легко трансформуються в інший вид, коли для них виникають несприятливі умови. Іншими словами: звірі з’являлися, з’являються і з’являтимуться вічно у людському світі. Тільки в один період їх приходить надто багато, а в інший — зовсім мало. У першому випадку у людстві розливається море крові, у другому — панує відносний спокій. Цей — останній період — уже триває. Тільки розвивається він дуже поволі". Я немовби переконував себе, що вже можна виходити з "підпілля" і відкрито поговорити про хлопчика.

Тим часом я став відчувати, що довкола щось коїться. Навіть озирався, шукаючи уявні "прапорці", якими був обкладений уже багато років. Вони проявлялися у вигляді молодика або дівчини, пенсіонера чи старезної баби (стукачки ще з енкаведистських часів), котрі стояли на трамвайній зупинці, біля супермаркету, перед дверима мого під’їзду, ну, всюди, де я побував бодай два-три рази. А тут — ніде нікого. Отже, з групою єгиптян із Пафосу зникло й невидиме чорне поле — частина їхнього вселенського егрегору, у якому "плавала" й моя сутність. У тому егрегорі, немов у операційній системі комп’ютера, міститься й програма, яка має назву "убивство по краплині", коли переслідуваного убивають не одразу, а дозовано, кожен день — мінімум двічі, при виході і вході в помешкання. Найчастіше смерть настає від інфаркту чи інсульту. Тепер же нічого подібного не було. Заколисаний спокоєм і лагідним шепотінням хвиль, я непомітно для себе став поринати в забуття… Мені привиділося, що я подарував Маріці футляр з каблучкою, яку купив у Феодосії за день до її від’їзду. То був золотий перстеньок з олександритом, на якому гравер, там же, в ювелірному Магазині, викарбував усередині перші літери мого імені й прізвища, а також дату — з обох боків від каменя. Майстер карбував під лупою. Коли я розплющив очі, то не міг збагнути, що це — сон чи спогад. Це була таки згадка про подію, яку я геть забув, і яка повернулася до мене ось тепер, через сон. Якийсь час я намагався згадати, які саме цифри були на внутрішній стороні персня, але не зміг. Знав тільки, що там карбувався якийсь із днів кінця серпня. І тут мені спало на думку бачене у метриці хлопчика. Там, у графі "дата народження", стояло двадцять восьме травня наступного року після нашого знайомства з Маріцою.