Розплющивши очі, я завважив, що лежав на пляжі; спину мені від палу прикривав рушник, хоча сонце вже не було таким пекучим.
— Що ти робитимеш уночі? — почувся голос Маріци, яка сиділа поруч на килимку з газетою в руках і в окулярах.
Я посміхнувся. І тут помітив у неї на підмізинному пальці ту саму каблучку, яка мені щойно привиділася. Досі я дивився й не бачив.
— Схоже, ти перебрала сонця, — зауважив я.
— Нічого. Завтра вже матиму шоколадний колір. А післязавтра ти мене сфотографуєш. І ніхто не повірить, що це буде фото з того місця, де народилася Афродіта.
— Те місце, де вона вийшла з моря, — у шістнадцяти кілометрах звідси, у селищі Куклія, — зауважив я. — Макар казав, що їхати до нього автобусом чверть години.
РОЗДІЛ 21
У селище Куклію ми прибули на автобусі з групою туристів, але на екскурсію не записалися, як і радив Макар. Від кінцевої зупинки пішли спочатку на берег, де вже було немало людей. Дехто засмагав на килимках, здебільшого ж купалися. Ми з Маріцою також кинулися у хвилі — якраз дув вітер з моря і на пісок накочувався вал за валом. На мить мені здалося, що я не у воду занурився, а у час, і опинився в період, коли тут відбувалося свято весни. Неподалік з-над густого саду височіла велична споруда храму богині вроди і кохання Афродіти, а довкіл гуляли паломники з Єгипту і Греції, які навідувалися сюди щонайменше один раз на рік, навесні. За мить це видиво зникло: не стало ні храму, ні саду. Натомість вгадувалися на пагорбі тільки рештки колон і фундаменту.
На Маріці була пляжна пара, відома мені з Коктебеля. Крадькома я завважив, що тіло її справді набуло шоколадного відтінку, хоча й не такого густого, як колись, а на обличчі не вгадувалося й тіні клопоту. Саме у цю мить я клацнув затвором фотоапарату.
— Треба було попередити — я б приготувалася, — сказала вона.
— Сонечко, вираз безтурботності підготувати не можна. Його можна тільки підгледіти і встигнути зафіксувати. На ось, глянь. — Я натиснув на кнопку відтворення знімка на екрані. Там у піні прибою стояла гарна жінка — смагляве тіло якої ледь прикривали пляжні атрибути. Попри статичність фотознімка, постать угадувалася в русі. Виднілися й інші пляжники, але на другому плані.
Маріца довгенько розглядала екран та, нарешті, сказала:
— Авжеж, твоя правда. Природно вийшло. А викадрувати одну голову не можна?
— Можна. А навіщо?
— Я вставлю її в майбутню свою книжку. Ну, в те місце, де йдеться про автора.
— Давай, я зніму ще раз, тільки цього разу голову і плечі.
— Ні. Такого виразу на обличчі вже не буде. — Мить вона ніби вагалася, а потім сказала: — Я вперше бачу себе щасливою. Повторити таке неможливо.
Я подумав, що кожна жінка носить у собі прикмети Афродіти, але мало хто з них про це знає. Напевне, у Маріці щойно прокинулася богиня любощів і краси. А причиною стало місце, де вона опинилася; мовлячи християнським терміном, — "намолене". Тут у кожну жінку входить благодать. І так триває з трьох тисяч восьмисотого року до нової ери (коли було споруджено храм), і аж до сорокових років нової ери, коли Пафос став першим християнським містом, і триватиме це завжди. Лозоходці, котрі вибирали у ті стародавні часи місце під храм, напевне, знали про таку властивість місцевості.
Тим часом я зробив ще кілька знімків, у тому числі й портретних, але на лиці Маріци вже не завважував того виразу, що на першому. Тепер на них було знати одкровення. Вона запитала:
— Якщо тут стояв храм, то, отже, у ньому й службу вели: ну, комусь молилися, когось славили…
— Авжеж. Молилися, а точніше прохали у богині сприяння у коханні та продовженні роду. А славили її ж — богиню вроди і любові. Храм Афродіти називали ще храмом із Сотнею Кімнат, а саме свято мало назву Афродісія. За тогочасним віруванням, кожна жінка мусила один раз на рік вступити у статевий зв’язок з незнайомим чоловіком, і саме тут, у храмі, в одній з кімнат. Так греки і єгиптяни зустрічали прихід весни. Щоправда, були періоди, коли у храмі відбувалися й оргії. Сувора до розпусти християнська церква заборонила такі свята, вірування древніх назвала язичництвом, але властивостей місцевості змінити неможливо.
Маріца про щось довгенько міркувала, а потім озвалася:
— Напевне, таке місце у світі не одне. І багато хто з жінок побували у своєму храмі Афродіти. Наприклад, мій храм, де я переспала з назнайомим чоловіком, знаходиться у Коктебелі. Власне, у тому храмі я і взяла шлюб з незнайомцем. Перстень, який він мені тоді подарував, став для мене обручкою, і надав моральне право привести у світ дитину від нього — хлопчика.
Хоч як я очікував почути від неї ці слова, але вони стали для мене повною несподіванкою. Аби пригасити емоційний сплеск, я почав пустий діалог:
— Скільки разів ти побувала в Коктебелі?
— Один, — відказала Маріца.
— Отже, тим чоловіком був я… І каблучку на твоєму підмізинному пальці подарував я? А чим це можна довести?
— Не знаю. Подарував, та й годі.
— Справді, не знаєш?
— Покажи-но перстеньок, — сказав я.
Маріца зняла і простягла його мені. Я витяг з кишені окуляри і розгледів на внутрішній стороні кільця дві заголовні літери — мого прізвища й імені. А також дату — двадцять сьоме серпня знаменного для нас року.
— На, ось подивися.
Маріца досить довго роздивлялася перстень та, нарешті, сказала:
— А що я мушу побачити? — За мить вона потягнулася до торбинки по окуляри: — Ага, справді. А я не помічала, хоч і дивилася. Сина назвала Олександром, бо каблучка з каменем олександритом.
— А я вибрав перстень з цим каменем, бо знав його властивості. Він посилає власникові випробування і водночас загартовує його. Латинське прислів’я каже: "Quod me netrit me destruit" — "Те, що не зламало мене, зробило сильнішим". Колись я простежив свій життєвий шлях і побачив, що весь він складається з випробувань та їх долання, а також з усвідомленням, що стаю трохи міцнішим. Я хотів, щоб і ти була сильною у доланні перешкод. Письменникові це потрібно, адже перешкоди створюємо ми самі.
На мить я подумав, чи вийду міцнішим із переслідувань і провокацій, які терплю уже багато років?
"Судячи з останніх подій, вистою і зміцнію", — озвалось у мені моє друге Я.