Хто-хто, а він міг би про куркулів українських написати... Цікаво, що там у Дрижиполі? Чи ще живий дід? Як там дядьки, хуторяни? Що там діється вдома? От і поїхав би туди, і мав би матеріял для творчости. Подивився б на оту фотографію дядька Андрієвого весілля, під ліском на Трояна,х, — і вже мав би на цілий роман.
Та ні! Тарас уже вирішив. Він власним досвідом спізнає долю робітника, батрака. Щоб сміливо дивитися всім у вічі, щоб правдиво писати те, що сам пережив. Він перекує свою буржуазну психіку, витравить з неї все куркульське, що напластувалося з дитинства. Незалежно від того, чи є на світі Микитчукц з Липовецькими та й Головачі, він хоче і своїми плечима підперти величну Грандіозну будову комуністичного майбутнього суспільства, інтернаціонального, безклясового...
Він додому не поїде.
Надходять літні вакації, — щось треба придумати.
— А чого ви, товаришу, вподобали собі ролю великого мовчальника? — вивів його з думок Ставенко, взагалі, дуже уважний до молоді.
— Мені перешкоджає те, що я забагато думаю, — зніяковіло й незграбно відповів заскочений Тарас.
— Хто мовчить, той двох навчить, — блиснув своїми чудесними міцними зубами Василько. — Будьте таким, хлопче, як ви є, й не підробляйтесь під чужий смак.
— А я завжди подозріло ставився до цієї ура-револю-ційности. Ці молодики мені нагадують, як часом співається "Інтернаціонал", — додав Головач і несподівано заспівав, жваво й бадьоро диригуючи сам собі рукою. — "Ве-есь мір насільєм ми разрушім до основанья"... — і спустив свій енергійний бадьорий тон на протяжливе та безнадійне: — "...а-а-а зате-є-єм..."
Це було так влучно, багатозначно й дотепно, що всі розреготалися. А нічого ж такого й не було сказано. Всяке ж додумувало: "Чи вийде що "затєм"? Руйнувати все було дуже легко, але от уже відколи тягнеться цей відбудовчий
період, а ніяк не можемо розгойдатися, все ще та відбудова обмежується закінченням розпочатого до війни 1914 року будинку...
Який же він дотепний, цей Головач!
Всі вони розійшлися з чудовим настроєм, що золотим мереживом-променем ще довго світив із царини згадування. Дуже вразила Тараса та вишукана ввічливість, що панувала в цім товаристві. Всі вони були на "ви", не було між ними амікошонства, вульгарного побратимства, сказав би Тарас... І разом із тим така приятельська, дружня атмосфера. Артистична.
Тарас так за нею стужився! Так її прагне!
XIII.
Серафим Кармаліта несамовито вчився.
Одна тільки подія вивела Карла Моора з його студійного завзяття. Вже будь ти тричі фізико-математиком, а не втримаєшся, не пройдеш мимо того, про що всі тільки й говорять.
У всіх на устах був памфлет Хвильового "Камо грядеши". І як тут всидіти над якоюсь педагогікою, чи експериментальною фізикою, коли всі біжать на літературний диспут, коли сам блискучий Микола Костевич сьогодні виступатиме? Давно вже не чув він його кучерявого слова, щедро розсипуваного перед тисячами людей, хоч то були коштовні скарби. Цікаво, це вже він сьогодні всипле тим барабанщикам. В Миколу Костевича він закоханий відтоді, як слухав у нього курс із літератури.
Прочитав і Серафим памфлет, одним духом, з насолодою. Одним-двома словами Хвильовий обіймає цілі комплекси понять, вивертає з коренем... Та це читається краще, ніж який роман...
Якже не піти на такий диспут?
Людей було повно, тих, що стояли, було навіть більше, ніж тих, що сиділи. Було щось подібного в тому диспуті до матчу, люди хвилювалися, чекали з блискучими очима розгортання подій. Але всі, — і вороги, й поклонники, — слухали промову Миколи Костевича з побожною насолодою.
Він говорив, вирізьблюючи свою думку філігранно й всебічно. Кармаліта, слухаючи й дивлячись в ці напружені, захоплені обличчя, не розумів: чому це диспут, коли це — тріюмф Миколи Костевича!
Ну, і як же було не піти на цей вечір?
Але як же було стерпіти Карлові Моорові те, що він, розглядаючись по залі, побачив?
Тося сиділа з юнаком у синьому костюмі, з тим самим, що й колись у театрі.
Бачити їх удвох було понад силу Серафимові. З тієї хвилини він уже неуважно слухав блискучу, пересипану цитатами, промову Миколи Костевича, а сам дивився все в один бік.
Під час перерви він пробився до того місця, де щойно сиділа Тося, і сів на суміжному стільці. Тут сидів юнак у синьому костюмі. А що то Серафима обходить? Місця не нумеровані! Він з інтересом чекав, що то буде, як Тося прийде. Може прожене?
Місця були ненумеровані. Зате на кожному кріслі лежало щось. Кармаліта взяв з Тосиного крісла "Анатомію" і почав її перегортати.
— Вибачте, товаришу, але ви запосіли моє місце, — почув він над собою, страшенно зачитаний у книжці.
— О, — сказала Тося. — Знайомтеся! Добридень, товаришу Кармаліто! Ви так пильно вчитеся, що й тут не гаєте даремно часу? Готуєтеся до іспиту?
Боже, як вони скучили одне за одним! Той її залицяльник зостався, ні в сих, ні в тих, стояти, а вони засипали одне одного їм одним зрозумілими натяками, їдкими й палкими водночас помстами.
Юнак намагався й собі вставити якесь слівце, але воно до них не долітало.
Як це він міг бути стільки часу без неї? Терпіти душевний холод і похмуру зловтішність. Та вона ж і не подумала затаїти проти нього стільки недоброї досади, як він проти неї. Вона тільки на нього й дивилася, вона сиділа вся опромінена, сяюча — і знову межи них не на життя, а на смерть зав'язався герць невситимого кохання.
У чаді несподіваного щастя, вони більше прислухалися до себе, дивувалися, що от після тортур розлуки й зневагУі вони сидять поруч, — чи це чудо, чи сниться? А юнак стояв на проході по другому боці від Тосі, він не віступався.
Критики, письменники, літературознавці, теоретики, професори один, за одним виступали, розпалювали авди-торію палкими суперечками, закидали одні одних їдкими докорами. Безконечна фаланга промовців бажала ще виступити. Ба, навіть Борис Микитчук поліз на трибуну й почав із апломбом розказувати, що він вивчив з підручників діямату до останнього іспиту, видаючи те за останнє досягнення людського духа.
Правда, він же й дістав! В заключному слові Микола Костевич назвав його навченим шпаком. Одного тільки цього слова було досить, щоб з Бориса зосталося мокре місце.