В веселому, розбурханому настрої розходилися люди з диспуту. Серафим пішов проводити Тосю. Добре, що Тося була з товаришкою, бр той юнак уперто йшов з ними, він не мав наміру відступатися. І так вони йшли компанією, хтось почував, що є зайві, хтось почував себе зайвим. Але йшли.
Саме розвивалися дерева, вже вбралися вони в ніжну, соковиту, зелень, а від електрики вона ще й блищала якось так, мов дорогоцінні ніжнозелені перли.
Дискусія, яка щойно розгоралася в залі, ще не згасла межи слухачів. Напевно всі, що розходилися по всіх ра-діюсах міста, говорили на одну й ту ж тему, і напевно приблизно в тім пляні, що й наша компанія.
Наприклад, Карло Моор ішов і реготався з Бориса.
— Ну, не думав я, що наш Борис сьогодні так осмішить-ся! Бо чого поліз? Куди кінь з копитом, туди й рак з клешнею... Ой, він мене сьогодні потішив!
— Це котрий Борис? — запитав юнак. — Отой високий студент?
Юнак був, мабуть, якийсь робфаківець, він ще не вельми в тих літературних стравах і приправах розумівся.
— А по-моєму, — палко заступився він за Бориса, щоб хоч чимнебудь вирівняти своє невигідне становище. — А по-моєму, той студент мав найбільшу за всіх них рацію. Він по-нашому, по-робочому сказав, але заткнув їх усіх за пояс, цих буржуазних попутників. Розносилися з своєю Европою, коли в нас уже першоклясники знають, що Европа загниває і розкладається.
— То ви не зрозуміли! — скричав Кармаліта, розвеселившись ще дужче. — Чули дзвін, та не знаєте, де він. Хвильовий каже: "Дайош Европу". А як колись казали: "Дайош Варшаву", то теж був буржуазний голос?
Юнак, спанталичений таким поворотом справи, задумався.
— То ви не розібрали, — шантажував його далі Кармаліта. — Хвильовий хоче, щоб ми повдягали смокінґи й танцювали буржуазно-міщанський фокстрот, а замість піти на Дніпро й по-пролетарському заживати здоровий спорт, ходили по ресторанах цілими ночами та дивилися на розпусний балет ґерлс...
— От, бачите, — приймав і це за чисту монету юнак. — А ото, що вони кажуть: "Треба вчитися в греко-римського старовинного мистецтва". Я з цим не згоден ажніяк! Я згоден з тим вусатим, що... Бо як це так? Заразити нашу пролетарську молодь культурою, викоханою в атмосфері рабовласництва й насильства?! Той вусатий промовець добре сказав, я з ним цілком згоден...
— Ще один Борис вбивається в колодочки...
— Ваш професор підробляється під пролетарську революцію! — увійшов уже в смак дискусії юнак.
—г О, це щось уже нове, — зацікавився Кармаліта. — Досі від Бориса я чув, що Микола Костевич — контрреволюційний попутницький зубр і ненавидить пролетарських письменників... Бо він дозволив собі десь висміяти нашого Бориса...
— А як же? — він так сьогодні гостро виступав проти "Просвіти". Відомо, що "просвіти" — то були гнізда контрреволюції на селі...
— І подумати тільки, — такий контрреволюційний зубр, і потягнув нашого Хвильового... і він говорить в унісон з правими... "Правая, лєвая ґдє сторона..." — процитував він, як цитував сьогодні й Микола Костевич...
Вже й додому підійшли, вже й час прощатися, а літературна дискусія" ще не закінчилася. Треба вже було прощатися.
Прощатися? Це не входило в Серафимові пляни.
— Заходьте на кілька хвилин. Ще рано! — запросили Дівчата, яким уже надокучило стояти.
І жоден не відмовляється, вони обоє заходять.
Кармаліта явно насміхався з юнака. Той так плутався межи тим усім, що почув сьогодні!
Але вже як зайшли до кімнати, він перемінив глузливе плутання своїх думок і вчепився до юнака, щоб той йому сказав, чи відкидає він потребу засвоєння всього того, що досі осягла людська культура...
Вони змагалися і сперечалися, вже минуло тих кілька хвилин, на які їх запросили. Спочатку й дівчата жваво впліталися в цю дискусію^ але дедалі їхні голоси ставали рідшими. Одна тільки Тося спершу сміялася, а потім все серйозніше прислухалася до суперечки. Дівчата, бачивши, що цій розмові й кінця не буде, поперекидалися на ліжках до сну і лише Тося з усмішкою то одному, то другому щось підкидала., І вона також була вже наче стомлена.
Хто ж із них раніше вийде? Серафим заклявся, що не він. Чого йому тут треба, цьому бовдурові? Вже прощався й ішов би. Серафимові треба хоч десять хвилин із Тосею поговорити наодинці. Він не може встати отак і піти.
Але й той був також упертий. Він, коли вже вичерпалася суперечка, почав розказувати анекдоти, курити раз за разом. Він намірився пересидіти цього довговолосого, впевненого в собі зайду, що всі розуми поїв і що десь так, ні сіло, ні пало, з'явився на Тосиних горизонтах.
Вже перестали ходити трамваї. А гості сидять!
Дівчата прокидалися, дивувалися, що ще світло горить, — а побачивши, що Тося з своїми поклонниками женихається, — знову засинали. А гості сидять!
Вже й світла не треба, бо світає. А гості сидять!
Нарешті, другий, не Кармаліта, зважився відходити. Ще опізниться на лекції. Переможений, він з кислою міною, але ввічливо прощається. Тося схилилася над столом і ніби дрімала.
— Тосю, ти хочеш спати? Я вже також іду, — нахилився над нею Серафим.
— Ні, мені так дивно солодко, як уві сні, як часом крізь сон чуєш мелодію з-під землі. Так мені шасливо і так жаль за чимось...
Світало.
Тополі на вулиці перші приймали на свій ніжнозелений пушок знаки рожевого сходу сонця. А вони не могли помиритися з тим, що ось уже ранок, що прийде день, — знов звичайний, — і минеться це, пурпуром і золотом ткане, марево.
Стояли у вікні, прихилившись одне до одного, дивилися, як починається день і зачаровано мовчали.
Чи повториться ще коли в житті оця хвилина?
6. РОЗШУКИ ПРОЛЕТАРСЬКОЇ ІДЕОЛОГІЇ
І.
Килинин пекельно-гФгіяльний плян сьогодні починав втілюватися в життя.
Ось вони вже вийшли нагору. Перед лісом ззирнулися й, вражені, поставали.
Внизу стелилися замріяні луги й чагарники, біліли піски. Поміж ними котила води велична історична ріка, розсилаючи свої рукави й заводі по всій задніпрянській низині.
Крута дорога, покинувши піщані береги, вивела угору сюди аж до лісу, а тепер знову манила донизу, до того білого піску, що аж стверд, нетоптаний людською ногою. Від Літнього ранкового сонця був він якийсь сліпучий, повітря було кришталеве, дзвінке й нестерпно радісне.