Волинець оспівував сам себе, борсався між міським пейзажем і рідною селянською стріхою.
Навіть Кость впав у загальне безумство, мазюкав шаржі,, де тільки прийдеться, і підписував під ними смішні тексти.
Навіть Сміянець обізвався віршем про червоноармійця і просив "друкнути".
Одна тільки Килина була переконана й категорична геологічка.
Та ще Карло Моор закопався в науку. Він хотів забути Тосю.
А Тарас хоч писав — і досі тримав під замками таємниці свої дорогоцінності. Одну тільки з них, не питаючи Тараса, надрукував "папаша" в столиці, та й то вона потрапила до нього випадково, разом із Тарасовою заявою про вступ до "Плуга". Але щоб сам Тарас ліз... Він навіть боявся отак прилюдно читати...
Борис Микитчук після свого невдалого дебюту й першого тріюмфу на Неліному, взяв різкий курс. Він критикував усе з піною біля рота, усе, що не показали б йому, лаяв. Кожен твір був для нього не що, як "дрібнобуржуазне відригування", "інтелігентські ремінісценції^, "психо-ложество".
Микитчук сидів і наче клював носом, аж поки не починалося обговорецня. Тоді він першим брав слово і гатив, мов сліпий сокирою, розбивав у пух і прах автора, його буржуазну, "не нашу" концепцію, "не центральні постаті нашої героїчної дійсности — нема робітника, чи найбідні-шого селянина", "дріб'язковість теми, коли наш час такий багатий революційними темами".
Особливо діставалося песимізмові, або тим творам, де хоч трохі^ повівало сумом, елегією. Це — "втеча від життя*. "Чому автор у конфлікті з нашим полум'яним, революційним сьогодні? Яке його соціяльне походження?" Просто ліричні вірші про палаюче листя підпаленої вечірнім сонцем тополі він вважав смертним гріхом проти пролетарської літератури. А бідні традиційні соловейки мусіли тікати світ заочі з пролетарської поезії, бо то вже було найбільше падіння в очах Борисових.
Борис гатив і періщив рублем, не розбираючи, на кого потраплять його удари.
А власне, хто йому міг заборонити? Могли ж інші читати свої твори — чом він не може їх критикувати? Тим більше, що молоді кадри покликані знайти новий творчий соціялістичний метод і розгромити все старе^ трухляве, гниле, всі ті буржуазні дзеньки-бреньки. Годі дзенькати-бренькати, пора запрягти літературу на службу пролета-ріятові і здійснити діялектично-матеріялістичний постулят про службу мистецтва пролетаріятові й партії! Геть буржуазне гасло: "мистецтво для мистецтва"!
У такому лайливому дусі він міг говорити цілими годинами.
У всякому разі, те чого він добивався, ставалося. Про нього вже котилася слава не тільки в тім колі, що відвідувало "Плуг", а й ширше. Називали "голобельний Борис", коли ж він хотів би чути "неістовий Віссаріон". Висміювали, хоч дивилися, як на несерйозну юнацьку гру молодих сил. Чи ж не "ортодокс!" Чи ж він розуміється в тому, за що розпинається?
І Борис ті репліки чув, і зі злости ще довшими цитатами засипав.
— Ви не дуже так із Січчю, — застеріг Танцюра Головача. — Як почує наш голобельний Борис, то зубами вгризеться в вас.
— Я собі уявляю! — засичав своїм в'їдливим сміхом Василько. І відразу зробився лютий-прелютий, зовсім такий, яким стає в полемічному запалі Микитчук. — Ви чули? "Січ!" Дрібнобуржуазні націоналістичні виродки хотіли б відродити "Січ"! А ще може й гетьманську неньку-Україну, а там дивись і самостійну директорію, УНР? їм не до смаку робітничо-селянська держава, ін-дустріялізація, заповіти Леніна! їм, бачте, Січі, Петлюри захотілося!
— А я, все ж, напишу! — стріпнув своєю чудесною шевелюрою Головач. — Дуже вже мені весело буває часом читати оці зливи письменницької кортячки нашої молоді. Може якось оборонюсь! — іронічно додав він.
Головач прекрасно володів сатирично-ліричним пером, мав глибоку всебічну культуру та тонку естетичну вдачу, і було суконному Борисові до нього, як мосьці до слона. Глибоко пророблена концепція проглядала в кожнім його ненароком кинутім слові, в кожнім нарисі й нотатці. Це не було учнівське, рабське копіювання чужого розуму, це був неповторний індивідуальний вогонь думки, хоч віком він був не такий дуже старший за початківців. Діялектичний матеріялізм він знав, мабуть, краще за Бориса, але не в цитатах, а у внутрішній духовій переробці. Знав він і ще дещо, наприклад, кохався в історії України й викінчував роман "Січ-мати".
Головач, сміючись, обвів усіх своїми, жевріючими безперестанною думкою, очима.
—г Мене захоплює в цім надзвичайно цікавім явищі сила нашого народу. Ви подивіться: варто було революції сколихнути глибоченні народні шари, як молодь, — так, робітничо-селянська молодь! — поперла до вузів по науку, по мистецтво. Молодь не хоче жити в тому стані, в якому жили їхні батьки. Так було триста років тому, так і тепер. Тоді Запоріжжя, а тепер література стала омріяною Січчю, куди йде всяк, хто тільки хоче...
— Але куди потрапляє лише той, хто витримає голобельну критику Микитчука... — іронічно вставив Ставенко.
— Ні, він тільки графоманів розводить! — скричав жваво Головач. — Ось прошу!
І він потряс у повітрі жмутом паперів.
— Графоманство це страшний бич, — захвилювався він, бо йому доводилось усіх цих претендентів до "Січі" перечитувати. — Це — барабанно-індустріяльні вірші, заримована політграмота, — все, що так пропагує Микитчук, як перли пролетарської літератури.
Тарас був глибоко схвильований цими словами. * А він гадав, що вже всі на світі думають, як Липовецький і Борис. А ось сидять люди з повівом великих творчих сил і атмосфера тут така, про яку він мріяв і досі не знаходив...
Він, відколи в "Плузі", тягнув, тягнув із себе "проле-тарські" мотиви і в нього не виходило нічого. Він ще й досі мовчав, нічого не читав на зборах. Ніколи він не критикував, бо не вмів таким стилем говорити, як завели Липовецький з Борисом. На нього вже почали дивитися, як на безнадійного.
А Тарасові хотілось би писати щось казкове, радісно-сумне, романтичне, або суворо-філософське. Та це все було під "вето".
Один раз він написав про хлопчика, який сумував, як помер Ленін. Та й то не потрапив. Сумувати також не можна в бадьорій, оптимістичній пролетарській літературі. Треба було або галасливо радіти, або сум перетворити на потяг до боротьби із всесвітньою буржуазією. Або цю буржуазію викривати, або клясову боротьбу показувати, — як пузаті й кошмарні куркулі активно наступають на соція-лістичні елементи села і злісно намагаються перешкодити соціялістйчному будівництву.