Тарас прислухався до самого себе. Якесь прозоре, іскристе плетиво, як он там на верхівках, якась ніжність душевна струмувала між ним і Килиною.
Здавалося, що не було цього десятка років, — так, уже десятка! — а вони в лютежському лісі, ще тільки Нелі немі.
— Як це ми тоді не побачили одне одного? — спитав щойно Тарас. — Пам'ятаєш, Килино, той чудесний лютеж-ський час, коли ми поїхали на заробітки, підсочок шукати...
Килина киває головою. Тоді й тепер. Вони такі зелені тоді були...
П.
Тоді й тепер... Килина шукає порівнання й знайти не може. Все перед очі зринають оті дитячі, але мудро-старечі обличчя, ті страшні обличчя. Власне, вони й зустрілися у цім лісі через них.
Бо Килина перебуває в іншім санаторію й зустріла Тараса зовсім несподівано.
Бо під брамою санаторія завжди стояли оті голодні діти, чекали недоїдків, може хто винесе. Зовсім малесенькі, з кривими тонкими ніжками, великими животиками-барабанами й страшними старечими очима шістьдесятилітніх стариків.
Це були голодні з села, їх підгодовував, хто хотів, а вони зранку до вечора висли тут. Вони вже зазнали глибину життя, прожили той цикль горя й страждань, що старить людину.
Килині було соромно, проходити через головну браму повз цих малих стариків з очима суддів. Яке право мала вона розважатися, їсти ситі, добірні сніданки й обіди, коли ці діти з села стоять під брамою? Чому їй, людині міста, дано право "набирати ваги", "поправлятися", коли продуцент, село, йде під браму жебрати?
Тому вона старалася висмикнутися десь задніми доріжками, а Тарас з того ж сорому не ходив через свою головну браму.
Вони глянули одне на одного й не казали багато. Що з того, що в найближчому селі кільканадцять дітей виживе? А що лютує в дальших? Проте, зраділи, що збіглися, що він не один такий, а вона не сама струсиха й зрадниця.
Те, що вони робили, чи не було зрадою, — так у тайниках душі питала себе й Килина. Офіційно, на поверховій мові, воно виглядало так, що треба було їй відпочити від щоденного топчака в хаті, що приїхала мама, що лікар їй загадав поїхати до санаторія, що потягнулися, випросили знижку, — Килина й поїхала на місяць відпочивати.
Але чи то не зрада своєму народові, — вигріватися на сонці біля Дніпра, споживати п'ять раз у день страву, — коли голод вирує в українських селах? Як може місто егоїстично серед голодних сел влаштовувати свої санаторії?
Килина наче крала в народу свій відпочинок. А тим часом вона була ні більш, ні менш, як звичайний службовець чи жінка такого службовця.
Це ж саме лежало в підложжю Тарасавого світовідчування, — тільки він і вона відбували смішками. Таке складне життя. А якби й вони ще гинули? То хто споживав би масло й котлети у цих санаторіях?
Спільна основа їх соціяльного коріння улегшувала їм порозуміння. Та й не треба було багато говорити. Все ясно. Вони пляжилися, ходили по лісі й споглядали хмарини та заходи сонця, а про головне говорити уникали.
Одного тільки дня їх спобігло аж два струси підряд.
По лісі, крім великих санаторіїв, були розкидані й окремі вілли. І щораз біля тих вілл бродили голодні, обдерті селяни.
Килина проходила біля одної такої вілли, аж побачила жінку. Вела та жінка одну дитину за руку, другу ж тримала на руках. Постукала в двері одної такої вілли. Звідти вийшов військовий, якийсь вищий чин, і злобно крикнув:
— Чево нада?
— Може в вас є хоч кусник хліба? Для дитини...
— Я тебе покажу, — хлеба! — визвірився вищий чин. — Вон атсюдава! Бридяґа! Воровать тут ходіте? Шляєтесь тут без канца, атбоя от вас нєт!
Жінка злякано почала відступати, а вищий чин її підштовхував кулаками, щоб вона швидше йшла "вон".
Килині зробилося недобре, вона наче ковтнула чогось гіркого, огидного, їй позеленіло в очах.
Так, хоч вони й закривають очі на те, що діється, а воно таки само лізе.
Там десь і знайшов її Тарас, хоч вони умовилися зустрітися в іншому місті. Затурбований, він обходив немало лісу.
Килина розповідала, — вперше вони говорили так одверто про голод, про невимовне лихо. Чобіт ситого червоного командира, "плоть от плоті свого народу", топче ту саму землю, що й нарід, а називає ту матір... Спухлу від голоду... О! йому тільки пташиної сметани не вистачає...
— Килино, ходімо звідси... — перебиває Тарас, — ходімо звідси, тут так похмуро.
Він скоса глянув на я'когось горшка, на купу попелу. Мороз йому пройшов по шкурі, ба не хотів додавати жалю Килині.
Чи це не те саме страшне місце в лісі, що про нього розказують? Десь тут у лісі божевільна від голоду мати варила своїх дітей і їла. Вже її нема, забрали до тюрми. Ну, так, це напевно те місце...
Вони вийшли з лісу й пішли поміж пшеницею та житом вузькою доріжкою. Полові жита й пшениці, вгинаючись від зерна, нічого не знали, .що діється. Урожай цього року я-кийсь казковий, неймовірний. Хліба розрослися, все гналося до сонця, все дихало плодороддям і пишнотою. Наче навмисне, щоб довести, що не від убогих ґрунтів голод лютує по селах, зародила земля цього літа.
— А хіба ж того року був неврожай? — в соте, в тисячне запитала мов себе Килина, бо вони здебільшого договорювали лише кінці своїх думок, деякі крутіші звороти.
Машинально зривала вона волошки, — такі ж самі, як і щороку, міцносині, задумливі і чисті поглядом. І вони нічого не знають, що діється на Україні.
— Ну, а ми знаємо, та й що можемо? Ми члени профспілки, які чесно сплатили позику державі, яких прислали оздоровлюватися, яких можуть за такі слова виключити з профспілки, зняти з роботи...
— Ми по вуха втягнулися в це багно й не чуємо вже, як воно смердить... Скоро й зімкнеться воно над нами...
Килина, що ступнула була крок по якусь особливу волошку у буйне жито, вернулася до Тараса.
— Як то так зімкнеться?
— А от...
— І вам не соромно, граждани? — вигулькнув звідкілясь чоловік, ідучи їм просто навперейми.
— Чого нам має бути соромно? — не зрозуміла Килина.
— Понаїдалися там, вилежалися, та й ходите, толочите людський хліб? А ви б пішли краще в ось оце село та помогли ховати людей, бо нема кому.
Оторопілі Тарас і Килина не знали, що йому на це сказати. Вони не толочили, хрест святий, але чи ж то є їм виправдання, чи за те вони винні, не за щось більше?