Тарас не здавався.
— Як я можу вилежуватися, їсти, спати в той самий час, коли в країні трагедію смерти переживають мільйони. Що це воно робиться? Кому потрібен цей голод? Кажуть, куркулі винні. Так їх же порозганяли!
Левіт від тих наглих запитань задумався, але тільки на мить.
— Ви думаєте, це тільки вас одного пригнічує? Правда ваша, — легше переживати щось, коли тямиш, у чім річ. Я вам признаюся, — часто цілими ночами не сплю від цього. Але все має свій глибокий зміст.
— Який зміст у тому, що люди мруть з голоду? Хіба торік був неврожай? Хто це зробив? Кому це на руку?
— Ви уявіть собі, — людина смертельно хвора. Стоїть питання — бути їй чи не бути? Єдиний порятунок, — відтяти одну руку. Жалко, дуже жалко це робити, але людина мусить відтяти собі пальці, щоб врятувати ціле. Хтозна, чи змогли б ми з вами сидіти оце, розмовляючи про курорт, якби наш уряд не робив усе, що можливо, для оборони країни.
Тарас на це помовчав.
— Може й ваша правда. Чимось треба розплачуватися. Але тим більше... не можу. Розумом я ще можу втямити, що нащось голод українському народові потрібен, але почуття, — не приймає. У відплату за цей дар, я повинен буду хвалити це... що бачу. Чи можу я взяти на себе таке?
Левіт ледве помітно всміхнувся.
— Ой, про що ви задумалися! Не загадуйте на сто років вперед, а збирайтеся й їдьте! Хто вам каже про якусь відплату?
— Уявіть собі таку новелю. Забирають дітей з усієї округи, везуть у місто й там у якомусь дитячому будинку ставлять на землю і злегка вдаряють кожну дитину шапкою. Коли не впаде, то годують. Коли впаде з безсилости, то безнадійне, на звалище... Чи таку новелю надрукували б? А як я інакше не вмію бачити...
Левіта зовсім не вразили ці слова, він немало чув таких новель.
— Це я першого дивака зустрів такого. Ви дивіться реально, — держава не платить нам стільки, щоб можна було по-людському жити, а тому сьогодні треба використовувати все, що можна. Не думати про завтра... Дає уряд колективові письменників кошти на оздоровлення, — треба їх використати якнайповніше. Кому буде користь, як воно пропаде? Тарас упирався.
— Он деякі по три-чотири рази на рік їздять до Кримів та Кавказів.
— А краще менше спожити, менше потреб, — та незламним бути...
— Оця ще мені філософія "склянки чаю", — накинувся Левіт. — Такі, як ви, ладні звести свої потреби до склянки блідого чаю в день, а потім у вас анемія, сухоти, головні болі, ви нічого не можете думати, ви нікому вже непотрібні... Кому ви цим що довели?.. Яку ви принесли користь своєму народові, — якщо ви справді болієте його болями?
Тарас мовчав.
— Ну, які в вас ще аргументи, викладайте... Путівка пропаде, нема кому її тепер віддати... — гумористично схрестив на грудях руки Левіт.
"На тобі, небоже, що мені негоже!" — подумав ненароком Тарас. — "А якби була кандидатура, то?.." Натомість сказав:
— Дуже маленький. Один. Просто я не маю грошей на дорогу...
— То ви б так зразу й сказали! — полегшено зідхнув Левіт. — А то те, та се... Я це беру на себе — вам видадуть у-завтра одноразову допомогу...
Нічого не було неможливого. Здається й Тарас уже скорився цій навалі, бо думав:
"А чи ж не дурень я справді? Дотації й путівки в спілці пливуть широкою рікою всяким ізям, а я соромлюся... Вони їздять по кілька разів на рік по Ґаґрах та Лівадіях, а я... Це ж наші гроші, з нас..." Якби не Левіт, то Тарас не здогадався б урвати й собі. Хоч знав, — були такі, що жили непогано коштом цих "одноразових допомог", "дотацій", "творчих відряджень" тощо, тощо.
Все це трималося в секреті, тільки коли наступала черга бути комусь битим, тому все пригадувалося. Найточніше ж можна було довідатися в кулуарах, бо там завжди докладно й заздрісно перераховували "вєлікія і богатая мілості". Вони чомусь найчастійше діставалися спритним ділкам із мізерним літературним доробком.
Покінчивши із справою, Левіт і не думав іти додому.
Він усім цікавиться, як свій сім'янин, його раптом зацікавила така дрібниця, як кухня. Чи є?
— Ні, нема. Ми пробували частину господарства виставляти в коридор, та сусіди протестують. А якби ми хотіли й кухнею користуватися, то довелось би із сусідами посваритися...
Левіта навіть цікавить, хто сусіди. Касир?... Так, це нормально, завжди було так, що поет живе на горищі чи в комірчині, а касир посідає апартаменти.
Приємний гумор Левітів перекинувся на Тараса. Вони жартували над бідними думками поета, що б'ються об стінки комірчини і зрештою вилітають у комин без сліду для культурного світу.
— Але ви не повинні падати духом, — застеріг Левіт. — Справжній письменник не повинен нічого боятися, ні зарікатися... Все вам придасться.
Він зачепив болючу струну.
— Ах! — блиснув очима Тарас. — Так хочеться пригод, бурі, краєвидів! А приречений сидіти в цій конурці.
— Воронь, Боже!
— А хіба можна в наш час здійснити мрію подорожування? Поїдь так без підстави... Зараз зацікавляться тобою. Ще за шпигуна возьмуть. Ні, в наш час ні Ґоркій, ні Гомер неможливі. А без цього ж, без нагромадження вражінь, не може бути художника...
— Так, життя різноманітне, а ми собі сидимо в своїх кабінетах.
Вони ще довго говорили, відкривали одне одному свої інтимні думи. Левіт мріє: взяти торбинку, покинути сім'ю й піти. Ну, він, приміром, проситиме милостині. Бо що він уміє? Так хочеться часом усе це покинути й нічого не бачити.
— Але вже пізно, а мені ще не хочеться від вас іти, з вами ніколи не наговоришся, — урвав сам себе Левіт.
І, Тарасові було якось особливо мило на душі, як і після кожної зустрічі з Левітом. От він думав, що він сам, один, — але світ так зроблений. Він то сам, але не один, їх таких одних багато є.
9. ВОЛОШКИ
І.
В лісі було тихо, первісно тихо. Рожеве золото вечірнього сонця грало на верховіттях найвищих сосон і дубів. Внизу вже залягли мороки, з таємничих лісових нетрів пливли струмені теплої вологости й несподіваного холоду.
Килина мовчала. Це була хвилина тієї повної змістом тиші, коли плине розмова душ. Як рідко трапляється в житті розкіш безмовної розмови! Гармонія співзвучности, якоїсь нематеріяльної еманації. Чи то може здається так, після їхньої останньої розмови? Килина мовчала.