Чоловік же не гнав їх, бандитами, грабіжниками не називав, але чемно присоромлював. Чи то в тім кроку Кили-ниному суть, що їм занімів язик на селянинові слова?
— Замість отут спацірувати, пішли б копати братську могилу, бо вже нема кому в селі, а вчора собаки розграбали ту, що була мілко викопана.
ті грабіжники, що, ограбивши, понажиралися й для забави рвуть волошки та толочать людську працю й надію.
— Бо ми кору їмо... — казав дядько.
— Хтозна, може й наші там їдять десь кору... — несміливо здобулася Килина на слово.
— Щось не видко! Бачу, вам тільки ще волошок бракує, — не повірив чоловік. І іншим, твердим голосом сказаз своє останнє слово:
— Ану, гайда звідси, паразити чортові!
І двоє радянських службовців, таких самих ошуканих, але представників міста, острівця серед розбурханого океану
Це буї
і. Вони були місто для нього,
голоду, із соромом покинули поле та нарваний букет волошок під зненависним поглядом селянина.
IV.
Як таке вже разом пережити, то мусить людина людині душу розкрити. Ці два епізоди глухої зненависти між містом і селом розв'язали їм язики. Вони вже не оглядалися на дозволене й недозволене, а все, що було, таїлося, плодилося й дозрівало на душі, все йшло в таку переробку, в такий гарт, що могли їх слухати лише мовчазні сосни.
Вони говорили про все, жодної галузі людського життя не було обійдено. Вони забувалися, вони зовсім уявляли себе студентами ще, Килина забувала, що вона — матір двом дітям, Тарас, — що він ходить під важким пресом. Між ними був той людський зв'язок, аж навіть забувалося часом, що хтось із них чоловік, а хтось жінка.
І так їм усе добре було разом! Аж треба було вмішатися багряним прозолотям цього невимовного надвечір'я. Тарас раптом вирішив, що вони зробили велику дурницю багато років тому.
— Чому не побралися тоді? Було б, мабуть, гарне подружжя...
— Чи ти бачив коли гарне подружжя? — запитала на це Килина. Щось то вона мала на думці.
— Може отака дружба без подружжя є найкраще... Я щиро признаюся, не хотіла б із тобою таких дрібножит-тьових побутових сцен мати, а з Костем аж ніяк не сподівалася, коли побралася... А от...
Килина замовкла, бо то вперше вона про сеие з хчостем разом говорить.
— Е, теорія й практика шлюбу — небо й земля! Щодо мене, то я воліла б... Жінка в подружі за наших часів — біла рабиня...
І знов не доказала.
Що? Килина мала нещасливе одруження? Та досі Тарас думав, що то — найгармонійша, найщасливіша пара в світі! А вона каже:
— Як тільки де є близько чоловік, то зразу стаєш йому наймичкою.
Гм... Кость же такий хазяйноватий...
— Ха-ха-ха! — сміється Килина. — Де те все ділося?
Тепер він прийде, ще й незадоволенний, що те не так і те не зроблене...
Здивуванню Тараса нема кінця.
А Килина каже:
— Якась льотерія, цей шлюб. На тисячу квитків випадає один щасливий...
Проте, в тих словах є щось, що промовляє Тарасові, йому також. Він вважає, — що складніша людська психіка, то трудніше кожному знайти свого відповідника.
— А скільки буває тих пар, що дуже відповідають одне одному, поки здалека. Як же живуть в одній кімнаті, зв'язані одним економічним вузлом, — вигулькують несподівані дисонанси, себто, дуже ниці причини до сварок, невдоволення, неможливости спільного життя.
— Хто міг би думати! Кость така роботяща, така ретельна "чистьоха"!
— А тепер він тільки про свої проекти думає. Наче однаково маємо вищу освіту, але його професія — то щось надзвичайно важливе. Ну, а моя... Маю я її викинути на смітник? Якби не діти, то напевно покинула б, і заховала собі на спомин все найкраще, що він мені дав...
Говорили, як дослідники. Справді бо було це інтересно, — досліджувати найукритішу від людського ока, але й найближчу, найцікавішу кожній людині сферу.
— Ну, а як би ти сказала? — запитав смішками Тарас. — То або зразу ж розходитися, щоб зберегти квітку кохання в серці, або ж не одружуватися?
— Справді, ми обоє зробили помилку в своєму житті, — розреготалася Килина. —А ще може гіршу зробили б, коли б багато років тому утяли велику дурницю...
— Та поженились?
— Еге! Чи були б ми обдаровані оцими прегарними вечорами?
— Мені здається, що'це — прекрасна ілюстрація до моєї, ще неопублікованої ніде, теорії.
— Що, що?
— А те, що людство створило моногамію, але кожному й кожній доводиться перейти психічно стадії первісних шлюбних норм. Так, мабуть, як людскій дитині треба спочатку дістати риб'ячі зябри, потім собачий писок перш, ніж стати людиною... Скільки в кожній і в кожного є можливих мужів і жінок! Чи є на світі хоч одне, кому не подобався б ще хтось, крім своєї пари? Цей рецидив...
— Ох, дай мені спокій з цими теоріями! Я щойно чула від тебе іншу. Що в майбутньому ще складніше буде добрати собі пару, ніж тепер...
— Ну, а що ж, неправда? Мені б так: трохи Тамари, трохи тебе і все це назвати Нелею, — от може й була можлива моя жінка.
Килина була ошелешена.
— О! А я думала, що в вас із Тамарою неабиякий пекельний роман.
— Що пекельний то трохи є. Я її пекельно люблю, а за те ж пекельно й ненавиджу.
Тарас безоглядно й раптом розповів про те, що говорила щойно в іншій відміні Килина. Що більше гине він за нею, то більше відштовхує вона його. Оцим кар'єризмом, оцею навік застиглою усмішкою безжурности. Вона адресувалася на початку до всіх, аж поки не вияснювалися вигоди. Вияснить, — що нема тут вигод, — і повертається на сто вісімдесят градусів, зате ж сяючість усмішки ще більше розгортає перед владиками. Заради кар'єри вона нічого не пожаліє, нічим не погребує... Дивись, — в літературу полізла!
— Зрештою, я скоро вже заставлю себе не ходити попід її вікнами.
Звів на гумор, — а так воно й було.
Тарас віддалювався від Тамари, протестуючи проти її духовної ницости, а не міг відібрати в себе того останнього зв'язку — побачити світло в її кімнаті.
Даремно Килина вставала на захист своєї колишньої приятельки. Та ж Тамара колись би все віддала, щоб почути від Тараса, що він її кохає!
— А тепер що їй робити? Має матір, дитину. Чоловіка заслали, сама попівна. То її єдина зброя — кокетлива усмішка до владик, мода на лиці й у одежі. Мусить якось вертітися. Вона, коли хоч, героїня!