— Тут?
І штрикнув ножиком у спину.
Од болю Семен Якович зойкнув, підскочив. А фельдфебель уже штрвхав його поміж лопатками далі:
— Ком, юде, ком!
Навпроти кожного двору заганяв йому лезо то в сідниці, то в поперек, цікавлячись, чи не тут йому дали хліб та молоко, і Семен Якович щоразу зойкав та підскакував, і солдати, які сунули юрмою позаду, аж захлинались од реготу, так кумедно все те в нього виходило. А Семен Якович, корчачись од болю, що наливав уже тіло, думав лише про одне: про двір, у якому він знайшов добру усмішку жінки, хліб і молоко для дітей. І боявся, дуже боявся, що він не витримає й скаже, де брав. Адже він сам себе вважав боягузом.
І коли вони підійшли до того двору і розпечене лезо знову вп’ялося в тіло, коли він знов підскочив і зойкнув, але нічого так і не сказав, дивовижна радість пройняла всю його істоту. Що переміг не тільки оцього мучителя, який штрикав та штрикав його ножем, а й самого себе.
А фельдфебель, зрозумівши, напевно, що він так і не доб’ється нічого, все лютіше вганяв лезо ножа, і вже й рука вся геть була забризкана кров’ю, кров струмувала по спині, по ногах Семена Яковича, хлюпотіла за кожним кроком так, наче він побував під добрячим дощем.
Весь нашпигований болем, він ішов, зігнувшись, як дід, із грудей його виривався стогін і хрип, а перед налитими кров’ю очима хилиталася червона завіса, обпікала вогнем. Глечик із молоком та хлібина стали важкими, як гирі, вони обривали йому руки, але він уперто ніс їх далі, мовби від того, втримає чи випустить, залежало — жити йому чи померти.
Врешті не витримав, упав, але, навіть упавши, вмудрився майже не розлити молоко, не випустити з руки хлібини. Фельдфебель став товкти його чоботом, щоб він не придурювався — зводився, а він лише здригався. Тоді й фельдфебель нарешті втямив, що від бранця більше не доб’єшся нічого,
— Вертер, Ганке, кінчайте єврея! Та не тут, дурні,— одведіть за село!
Вертер і Ганке підхопили Семена Яковича під руки, потягли з села. Семен Якович ішов, заточуючись, збайдужілий до всього, що коїлось довкола, навіть до того, що вони збиралися з ним робити. В голові шуміло й дзвеніло, кривава полуда лягла вже на очі й усе довкола: тини, дерева, хати і постаті німців — усе було наче виліплене з того кривавого кольору. Його паморочило від присмаку крові, що невідомо й звідкіль набиралася в роті, він її спльовував, а Вертер і Ганке лаялись, що то він плює на них, і шарпали, били його по голові.
Врешті вибралися за село. Звернули з дороги, на стерню, наказали стояти й не рухатись.
Він покірно стояв і тремтів од холоду, хоч довкола була спека: той фельдфебель, мабуть, вицідив усю його кров. Він знав, що зараз помре, але думка ця не будила в ньому страху,— настільки він був замучений. Він лише глибоко вдихнув, коли позаду клацнув метал, вдихнув і одразу ж упав од страшного удару в спину: лицем на стерню.
Діти почули постріли і, виглянувши згодом із своєї нори, побачили двох німців, які вже верталися в село. Один із них вішав гвинтівку через плече, другий же ніс її в руці, і з воронованого дула стікав прозорий димок.
Вони довго сиділи закляклі, бо їм уже здавалося, що страшні ті солдати полюють за ними, що то вони стріляли по них. Рита вчепилася в брата, на Діминому ж лиці застиг вираз напруженого вичікування небезпеки: йому все здавалося, що за копою стоїть отакий же солдат, тримаючи напоготові рушницю.
Не витримав, виглянув ще раз.
Ніде нікого не було. Ні на дорозі, яка вела до села, ні поміж копами. Діма ще трохи почекав, потім наважився, виліз. Рита теж полізла за ним, хоч Діма й сердито на неї сичав: "Сиди!" Але вона, вперта, казала: "Я теж",— лізла слідом за братом.
Коли вони вибрались, Діма сказав сестрі:
— Стій тут, я піду подивлюся,— бо він уже побачив непорушне тіло.
Чоловік лежав коло дороги. Лежав, наче зморений сном, що зненацька його застукав, і однією рукою притискав до себе хлібину, а другу простягав до глека, що одкотився. На чоловікові був знайомий Дімі піджак з обгорілими полами, а знайомий Дімі зелений капелюх валявся біля голови на стерні. Мов чоловікові було душно, і він його скинув перед тим, як заснути.
Діма підходив нерішуче й повільно, і все в ньому стискалося й терпло, і степ довкола стискався, і небо стискалося — весь простір стискався в кульку, в якій тільки й місця, що Дімі та отому чоловікові.
Діма підходив усе ближче і ближче. Хоч він волів би за краще обернутися й утекти, бо вже знав, хто то лежить, і чому він лежить отак непорушно, і що то за дві темні плями на спині, які розповзаються, наче умочив у червоне чорнило промокашку. Якась сила штовхала Діму в спину, і він повільно підходив, не відриваючи застиглого погляду од непорушного тіла.
— Дядя заснув?
Діма, здригнувшись, оглянувся: за ним ішла Рита. Діма одвернувсь од сестри, обличчя його пересмикнулося: досі він ще надіявся, що Семен Якович, може, не вбитий, може, поранений, тепер же, після запитання сестри раптом повірив у його смерть. Повірив і зупинився зі страху.
Вже збирався повернутися й утікати, та нараз погляд його упав на хлібину. Білу-пребілу хлібину. І перевернутий глек. І йому так захотілося їсти, що він не витримав: підійшов іще ближче весь напружений, весь заряджений на втечу і, не спускаючи сторожкого погляду з мертвого, доторкнувся до хліба.
Семен Якович не поворухнувся. Тоді Діма сантиметр за сантиметром став звільняти хлібину з застиглої руки.
Заволодівши хлібиною й глеком, він одразу з повернувсь до копи. Сестра дріботіла слідом і вже не допитувалась, чи спить Семен Якович. Лише весь час оглядалася, мов надіялась, що той от-от зведеться та й піде слідом за ними.
Наївшись, діти тепер уже самі вирушили в дорогу.
Сонце вже висіло над обрієм. І було воно таке велике й червоне, наче його підмінили. Воно вже не смажило, а розкидало по стернях тіні, прохолодні та довгі, й попереду Рити та Діми теж рухалися дві тіні,— довшали з кожним кроком, росли на очах. Ось на весь степ бризнуло нестримно червоним, запахкотіло, заграло, і той колір був такий пронизливо чистий, що дітям здалося, наче він висвітив їх і зсередини. Рита підняла руку, і рука її наче одразу вмочилася в червоне, Діма теж весь був облитий червоним, і дві довгі тіні перед ними були наче наведені чорною тушшю.