Куфайка була вся засмальцьована та ще й подерта, від неї неприємно тхнуло мастилом, але Діма був радий і цьому. Він дбайливо постелив її поверх соломи, а потім зліз на долівку: повечеряти, поки ще було видно. Затим підкотив один пеньок під двері, які одчинялися досередини, щоб ніхто до них не добрався: ні вовк, ні ведмідь, ні лихий чоловік, а другий до ліжника, щоб Риті було легше зібратись на нього. І коли Рита залізла й простягнулася на куфайці, сам ліг поруч і одразу ж заснув...
Отут і наткнувся на них рогозівський чоловік — Степан Заволока. Він давненько примітив цей бліндаж, ловив тільки слушну хвилину, щоб розібрати його на сарайчик, і цього ранку вирішив ще раз навідатися сюди.
— Заглянув, а вони обойко там. Забилися в куток, як вовченята, тільки очі горять... То я їх, обох, додому й забрав...
Хоч у самого вдома — пальцем нікуди ткнути: те пищить, те вищить, а те голою рукою лізе в окріп. Жінка як глянула, то й руки опустила.
— А як же було їх не брати, коли взяв дівча на руки, а воно, мов трісочка,— ну, нічого не важить! Обхопило за шию та й: "Дядю, ви нас не повбиваєте?.."
Тут Заволока сердито супився, ліз по кисет. А Діма... пробачте, не Діма — Дмитро Степанович, бо незручно називати Дімою сорокарічного чоловіка, який уже має своїх дітей... Дмитро Степанович усміхався при цьому, тихо й зніяковіло, наче він особисто був винен у минулій війні й у тому, що довелося пережити через них Степанові Заволоці та його жінці Марії.
Було всього: і ховати доводилось обох дітей від недоброго ока, і не пускати на вулицю, коли так хочеться побігати з дітворою, і наказувати з дня в день своїм лобурякам, щоб не промовилися де, хто в них живе, і хоч про них знало півсела, бо в селі ні з чим не сховаєшся, однак ніхто не доніс і Заволоки благополучно діждалися приходу наших. А потім уже й жалко було їх кудись оддавати — звикли, як до своїх. "Де восьмеро, там і десятеро",— розсудили Степан і Марія та й залишили обох у себе.
Отак вони й виросли в сім’ї Заволоки, закінчили школу. Рита вийшла заміж, живе тепер на Далекому Сході — все збирається в гості та ніяк не збереться. І старі Заволоки на неї не в образі, бо край таки неблизький, спробуй добратися звідти, та й грошей на дорогу — о-йо-йой! А Дмитро Степанович, який після інституту лишився в місті, приїжджає з сім’єю щоліта, і тоді галасу й сміху в завжди переповненій Заволошиній хаті — на все село. Було, щоправда, одного року — зібрався не приїжджати: дістав дві путівки на курорт, собі й дружині, і поїхав на той курорт, та не витримав,— зібрався посеред сезону й майнув у Рогозівку.
Плакали недобутих сто сорок карбованців, плакала й дружина, плакала й питала, де ще знайти такого дурня, на що Дмитро Степанович тільки тихо всміхався.
Я познайомився з ним років три тому, коли жив у діда Ілька й ходив на полювання. Це була тиха й сором’язлива людина, якась внутрішня делікатність лагідно світилася в ньому, забачивши мене, він завжди перший вітався і поступався дорогою, і я ніколи не бачив, щоб він на щось розсердився чи на когось кричав. Одне тільки й викликало в ньому приховане несхвалення: моє полювання.
Якось, пам’ятаю, я наткнувся на нього, повертаючись берегом з полювання. Дмитро Степанович сидів з вудочкою і не стільки вудив рибу, скільки відпочивав од сімейного галасу. Побачивши мене, він одразу ж покосився на рушницю:
— Стріляли, еге?
Я відповів, що не стріляв. Був, зізнався, навіть радий, що нічого не вполював, бо інакше мені було б дуже незручно перед цим чоловіком. А довкола: то тут, то там, то далі, то ближче лунали постріли мисливців, і Дмитро Степанович болісно на ті постріли морщився...