Діти

Страница 10 из 18

Димаров Анатолий

Червоний той колір тримався недовго: відпалахкотівши, він одразу ж і згаснув, тіні перед ними, досі такі виразні й чорні, зблякли одразу, якось Згорнувшись, а згодом зникли й зовсім. Степ огорнули м’які літні сутінки, досі нерухомі предмети враз мов ожили, стали незнайомі й страшні.

Рита, яка досі йшла поруч з братом, раптом спинилася, наче в стіну вперлася.

— Ти чого?— спитав її пошепки Діма.

— Боюсь.

Дімі самому було непереливки, бо йому здавалося, що все довкола ворушиться: і копа он ворушиться, й отой кущ, повз який мають проходити. Не кущ, а якась потворна істота: зачаїлась, завмерла, чигає, щоб їх ухопити. Дімі враз захотілося стати маленьким-маленьким, схожим на горошинку, щоб непомітно прокотитися мимо. Він щосили стиснув долонею руку сестри: так колись чіплявся за мамину руку, коли вона була поруч.

Але мами не було. Ні баби Моті, ні Семена Яковича. Не стало нікого-нікого, хто б узяв оце Діму за руку та й повів, захищаючи вже самою своєю присутністю. Була тільки Рита, і він мусить її підбадьорювати:

— Не бійся, нічого страшного немає.

— Є*— вперто стояла на своєму сестра.

— Ти боїшся он того куща?— Дімі найстрашнішим зараз здавався саме той кущ.— Там нікого немає.

— Є... Там вовк.

Дімі здалося одразу, що під кущем сидить вовк.

— Немає там вовка,— не зовсім упевнено сказав він.

— Тоді крокодил...

Діма одразу ж побачив крокодила. Лежить під кущем, роззявляє страшну зубасту пащеку. І він, не витримавши, потягнув сестру подалі од того страшного куща.

Постояли трохи, прислухаючись: ніхто, здається, за ними не гнався. І знову рушили вперед.

Незабаром зійшов місяць, довкола посвітлішало. Вони йшли, поки не кінчилися стерні й степ круто не обірвався донизу: так тьмяно сріблилося озеро, а довкола чорніли високі стоги. Зупинилися під першим стіжком: Рита як сіла, так одразу ж і заснула, а в Діми ще вистачило сил вирити нору у сіні. Затягнув сонну сестру, заліз і сам, затулив сіном вхід. І, притулившись до сестри, міцно заснув.

Другого дня вони знову йшли степом. Спека стояла така, що в них пошерхли губи, стягнуло їх болісно. До того ж Рита натерла ногу й шкутильгала.

— Болить.

Діма сідав поруч з сестрою, бо нести її вже не міг: через плече в нього висіла торбина з хлібом, а в руці ніс глек із водою. Давав Риті відпочити, питав:

— Уже не болить?

— Ще болить,— упиралася сестра.

Хоч Діма міг би заприсягтися, що їй уже не болить: по очах її бачив.

Заводив мову про батька:

— Ти хочеш до тата? Хочеш?

Рита казала, що хоче.

— Тоді вставай. Бо він нас ждатиме, ждатиме та й піде.

Бо, за словами Діми, татко ждав їх попереду. О-он на тому горбкові... Рита зводилася, шкутильгала за братом, допитувалась:

— Там тато? Там?

А коли доходили до горбка і татка там не було, Діма казав, що то він помилився: татко не тут, а он там. О-он попереду...

Так вони потрапили на поле недавнього бою.

Рита перша побачила стріляну гільзу і з радісним вереском ухопила її, затиснула в кулачку, щоб Діма, бува, не одібрав. Потім і Діма знайшов гільзу... і ще одну... і ще... Гільз ставало все більше й більше, діти збирали їх одне поперед одного, Діма вже набив повні кишені, а в Рити була повна пелена. Гільз було стільки, наче хтось ними засіяв поле, замість зерна, і діти врешті перестали збирати їх. Від гільз, від землі, стоптаної та переритої, їдко пахло горілим порохом і ще чимось, солодко-нудотним, особливо коли вони проходили повз неглибокі круглі ямки, що, наче віспа, подовбали стерню.

Отак вони дійшли до окопів, і ямок тут було найгустіше, а з окопів, подовбаних, напівзасипаних, щось виглядало ще здалеку, якийсь наче одяг, подертий на шмаття, якесь мов залізо, погнуте й покручене. І коли вони обоє видерлися на бруствер та заглянули в найближчий окоп, то аж гільзи впустили, налякані: із землі на них скалилось обличчя мерця. Тіла, геть засипаного землею, не було видно, витикалося тільки обличчя, сіре й роздуте,— мертвий дивився на них, дивився і скалився моторошним усміхом.

Рита позадкувала-позадкувала від окопу, рот у неї одразу ж став квадратний, як перед плачем, Діма теж швиденько одійшов за сестрою.

Обминули окоп, поткнулись до іншого, бо треба ж було через них перебратися, але й там лежав мертвий, спиною догори, а голова його була схована в шолом, і з^під нього виглядав рудий бинт. Вони повернули вбік, налякані, їм уже здавалося, що скрізь лежать мертві, куди б не поткнулися. Вони йшли і йшли вподовж окопів, яким не було кінця-краю, аж поки таки ще раз наважилися підійти до окопу і побачили, що цей уже порожній.

Перебралися через нього й побігли геть.

Десь опівдні, коли Рита вже зовсім не могла йти, зупинилися перепочити.

Цього разу притулок їм дала не копа у снопи зв’язаного хліба, не стіг сіна, а степовий гай, що невідомо яким дивом виріс на оцій безмежній рівнині. Гай був обкопаний з усіх боків глибоким ровом, рів заріс таким густим терням, що годі крізь нього й продертися, єдина дорога вела крізь ті колючі кущі, й діти скористалися нею.

Одразу лс пірнули в зелені та прохолодні сутінки. Могутні дуби змикали свої крони майже під небом, сонце, здавалося, чіплялося за їхнє верховіття. Величезні стовбури з грубою, наче кольчуга, корою підіймалися вгору, опираючись на таке товстезне коріння, що діти ледь перебиралися через нього. І все було б, як у казці, що її любила розповідати бабуня, аби не їдкий дух карболки та йоду, розлитий довкола, аби не поруділі від крові бинти, звалені у величезну купу: війна встигла погостювати і тут.

Діти боязко обійшли закривавлену гору, що роїлася мухами, подалися глибше в гай. Перетнули його майже весь, доки не відшукали незайману галявину.

Хоч незайманою її можна було назвати лише умовно: посередині довгим плескатим горбом піднімалася свіжонаси-пана земля. Горб той був такий довгий, наче хтось копав рів, а потім передумав та й засипав його знову.

Діма звільнився од сумки, яка добре натерла плече, обережно поставив глек із водою, допоміг сестрі роззутися. П’ятки в неї були червоні й натерті, в одному місці лопнув пухир, сочився кров’ю.

— Болить?— співчутливо спитав Діма: йому стало шкода сестри.