Дівчина звела глиботий, бездонний погляд на Гордія, мовчала. В її очах козак бачив чи то радість, чи то зажуру. Чи, може, те й інше? Тривога прокрадалася в душу козачу. Чому вона так загадково мовчить?
— Одразу покохала тебе, козаче, — зрештою мовила дівчина. — Як тільки побачила. Ждала тебе, мріяла вечорами. Душу мою й життя віддам за тебе, не задумаюся. Чи віриш мені, Гордійку? — палко зотитала вона, пригортаючись до грудей коханого.
Розтанула сувора козача душа. Зникло все — минуле, майбутнє. Була лише чарівна, вічна, незамінна мить кохання, ім'я якого чи назва нічого яе значить, бо воно в неповторному чутті. Так мріє озимина під снігом про сонячний промінь, але не знає ласки його тепла, доки не відчує полум'яні торкання до листячка свого...
Згодом прийшли закохані до лісу. Там на широкій галявині хлопці та дівчата розпалили багаття. З веселощами, жартами та піснями стрибали через вогонь. Іскри тріщали, линули в безжурне небо, між деревами відлунювала старовинна пісня,
По долий! річка біжить,
Над річною явір стоїть,
Над явором ворон кряче,
Під явором мати плаче;
Мати плаче, ще й ридає,
Свого сина дожидає,
Сидить ворон над скалою,
Похитує головою:
"Ой я твого сина знаю,
Тричі на день попас маю,
З лоба очі вибираю.
Іди, мати, додомочку,
Візьми жовтого пісочку,
Посій його в городочку;
Як той пісок вгору зійде —
Тоді син до тебе прийде..."
Васядинка здригнулася, притулилася до Гордія.
— Що тобі, голубонько?
— Страшно чомусь мені стало. Пісня... розтривожила мене...
— Що ж пісня? Всі її співають. Хіба звикати козакам вмирати по чужих краях чи на рідній землі?..
— Отож-бо й воно, — озвався зненацька Василинин дід збоку. — Звикли ми вмирати, а не жити. І пращури вмирали, і діди, і батьки. І сини вмирають. І онуки звикають до кривавої постелі...
— А чи настане, діду, такий час, коли не буде бою між людьми? — журливо запитав Гордій, дивлячись у вогнище. — Невже ж то такий заков, щоб вікувати поміж ворогами? Та невже земля вкраїнська не стане вільною, щасливою?..
Зближаються до багать хлопці та дівчата, нишком стоять довкола, прислухаються, що скаже дід. А старий запорожець задумався вельми, ворушить сухими вустами, нібизгадує щось давно забуте.
— Чув я, ще як був на Запорожжі, — нарешті озивається дід, — прадавній переказ. Хтозна-звідки він, хто його склав. Але ж дід, від якого я почув ті слова, казав мені: "Пильно бережи той заповіт правічний, шукай у ньому корінь нерушимий, Як джерело риє з глибини земної, так і ясність
розуміння не лежить на поверхні слова..,"
— Мудра заповідь". — прошепотіли хлопці ззаду.
— А переказ той такий, діти мої, — вів далі дід. — Шаблею і вогнем плюндруватиметься земля багата вкраїнська. Не матиме вона спокою ні вдень ні вночі. Топтатимуть її орди ворожі, братимуть у полон синів та дочок її — на рабство ненависне, на муки пекельні...
— Здаємо те, діду, — гірко озвався Гордій. — А доки ж те буде? Доки?
— Довго, синку. Довго те буде. Вік, а мо'. й більше. Доля про те знає, доля Вкраїни, Та настане час... час великий, славний... Народить дівчина сина, славного лицаря...
— Дівчина? — зітхнули з подивом дівчата.
— Дівчина, — сказав дід. — І ніхто не знатиме про теє — ні вороги, ні друзі. Не видно буде того, мо', й сама вона не знатиме тії радості великої. Народиться той син, і матиме він зброю незвичайну...
— Чарівного меча? — обізвався якийсь парубійко нетерпляче.
— Ні, — повагом одказав старий запорожець. — Не візьме той лицар до рук жодної шаблі, чи списа, чи самопала. Акатиме він слово чарівне! Що скаже слово — то оживуть мертві серця. Що скаже друге — вороги впадуть на землю, спалені вогнем правдивого слова. І стане тоді земля вкраїнська славна поміж іншими народами, і не топтатимуть вже її грудей орди чужинецькі...
— От аби дожити, — прошепотів хтось серед загальної тиші.
— Не ми — онуки доживуть, — суворо проказав дід...
ДИКИЙ ЛІС
Пригорнувшись одне до одного, стояли Гордій з Василиною край узлісся, милувалися небом неозорим, мовчали. Нарешті озвалася дівчина.
— Чи дуже любиш мене, голубе ясний?
— Як серце, — палко відповів козак. — Не можу без серця й хвилини жити. Так і без тебе...
— Ходімо ж тоді зі мною, — сказала щасливо мельниківна.
— Куди?
— До Дикого Лісу.
— Не чув про такий. Що там діяти вночі?
— Саме тепер, на Йвана Купала, можна побачити там Правічну Бабу. Живе вона в Громовому Яру, серед Дикого Лісу...
— Навіщо вона тобі, голубонько? Чом до неї не можна прийти вдень?
— Вдень її не побачиш, Гордійку. Та й лісу того в Громовому Яру завидна нема. Так — кущики мізерні, глинища, та й годі. А на Йвана Купала або в горобину ніч виростає Дикий Ліс непролазний, а серед нього — хатка Правічної Баби. Кого вона любить — того допустить до себе. Хочу дізнатися від неї про долю нашу. Чи підеш, чи, може, не хочеш про спільну долю нашу дізнатися?
— Дивно мовіпи, Василинко, — прошепотів Гордій, — та я вірю тобі. Жіноче серце знає інколи таке, про що й лицарі не догадуються. Веди мене, коли знаєш путь...
Дівчина вхопила козака за руку, рушила в ліс. Вела Гордія крізь гущавину, поміж віковими соснами та товстезними дубами, через високі хащі папороті, попід темними заростями ліщини, йшла вона метко, мов ящірка, вибираючи шлях невідомо за якими прикметами. Інколи в серце Гордія закрадався острах — чи не мавка лісова вхопила його та морочить серед нетрів диких? Та гаряча хвиля линула від руки дівочої, сяяли в пітьмі її любі очі, чувся теплий довірливий подих — і козак одганяв химерні думки. Хай — що буде! Йому гарно з нею, йому любо, нехай так буде завжди, довіку. Йти, йти без кінця, без краю, в поході до казкової чарівниці. Та яких ще чар треба, коли вона — степова дівчина — на віки вічні причарувала його до себе. Не одвернуть тепер ні трави, ні шептання, ні намова...
Тихо в лісі. Ні шелесне: Не чути навіть шурхоту під ногами, і це вселяє тремтіння в мужнє серце козацьке. Що це діється, де вони? Віття дерев безшумно похитується, торкається шкарубкими пальцями за плечі, за шапку. Зірки щезають, їх уже не видно серед верхів'я, морок заповнює все зокола. А Василина йде та йде, ніби вона бачить у пітьмі.