Гордій задивився на неї, замилувався. Як вона схожа на Соломію. І очі такі, й брови, і вуста повні та рожеві. Як до лиця їй волошковий віночок, як гарно їй у простій полотняній вишиванці. Ні в якій казці не описати такої краси, яку мають українські дівчата.
— Звідки воду несеш? — здивувався Грицько. — Хіба нема колодязя біла хати?
— Є, — осміхнулася дівчина, показавши разок білих зубів. — Але тут е цілющий потічок у полі. В ньому вода солодка й чарівна.
— Може, й нас пригостиш чарівною водою? — пожартував Підкова.
— Ласкаво прошу, козаченьки, — сказала дівчина, зупиняючись.
Побратими скочили з коней. Гордій підійшов ближче, припав до переднього відеречка. Вода справді була солодка, холодна і запашна. Не одривпючись від того чарівного напою, козак спідлоба глянув на дівчину. Темні крилаті вії злякано майнули вниз, прикриваючи блакитні очі.
— Доброго здоров'я пивши, — прошепотіла вона.
— Спаси Біг, — одказав Гордій, витираючи рукою вуса. — А як тебе звати, хороша дівчино?
— Василиного...
— Будь щаслива, Василино. Хай буде щастя тобі стільки, скільки масти вроди!
— Е, Гордійку, — удавано суворо озвався Грицько, посварившись пальцем, — ти справді хильнув забагато чарівної води. Залицятися почав...
— До такої дівчини не можна залицятися, — смутно відповів Гордій.
— Чому б то? — з подивом запитав Підкова. — Ех, і добра ж все-таки водичка...
— Гріх до краси залицятися. Лише дивитися, мовчати, милуватися...
Василина зачаровано дивилася в обличчя козакове, розкривши рожеві пелюстки-вуста.
— Ніхто мені ще не казав такого, — прошепотіла вона. — Спаси Біг, любий козаче...
Ти одразу впав у око високий молодий козак, схвилювали серце чорні, як вуглини, печальні очі. Серце дівоче тривожно стислося, завмерло, очікувало.
— Ну, велика тобі дяка, чарівниченько, — весело мовив Підкова. — Напоїла нас, втішила щирим словом. Пора нам далі, в дорогу. Прощавай!
Грицько скочив у сідло, а Гордій усе чогось зволікав, не одходив од дівчини.
— Ну чого ж ти, брате? — гукнув Підкова. — Чи ще закортіло ковтнути солодкої води?
Вуста у Василини затремтіли, в тихому зітханні прошелестіли благальні слова:
— Лишайтеся в нашому хуторі. Спочинете, розважитеся...
Гаряча жарина запекла в грудях Гордієвих. Він рішуче глянув на товариша, той іронічно посміхнувся.
— Бачу, бачу. Не кажи мені нічого. Що ж — хай буде. Де живеш, кралечко? Хто батько твій?
— Я мельниківна, — радо озвалася Василина, одразу розквітнувши, наче ружа на світанку. — Ось млин — бачте? — а біля нього, в садочку, наша хата. Батько будуть дуже раді, і мати будуть раді, і дід старенький. Мій дід — старий запорожець, знає багато казок і дум. А сьогодні — вечорниці. Зберуться хлопці та дівчата, розповідатимуть страшні історії всякі. Буде любо, весело. Не пожалієте, козаченьки...
— Та не знаю, як я, — сміявся Підкова, лукаво поглядаючи на щасливого Гордія, — а мій побратим не пожалкує. А що ж це за вечір такий, що ви збираєтеся?
— А Йвана Купала! Хіба не знаєте?
— Ти дивні Я й забув. Славний вечір. Тоді й я з охотою лишаюся. Може, й мені святий Купала пошле якийсь скарб? Веди, Василинко, до батька-матері, привітаємо славного мірошника.
ДИВЕН ВЕЧІР
Гарно Гордієві на хуторі степовому. Затуманилося лихоліття минуле, одійшло десь за плином часу. Постало в уяві обличчя Соломіїне, лагідно усміхнулося.
"Ти не гніваєшся, Соломійко, що серце своє віддаю іншій дівчині?"
"Ні, Гордійку, не гніваюся, — чується серед зірок ясних шепіт. — Іди на поклик долі, та дівчина — сестриця моя. Я поможу тобі..."
Славна сім'я в мірошника. Раді господарі козакам подорожнім. Усе на столі, чим багаті люди, — пахучий хліб, щільники з медом весняним, наливка багаторічна, смачна смаженя.
Сивий дідуган розпитує гостей про Запорожжя, сяє беззубою усмішкою, згадує давні походи, славного Байду,
хороброго Кореня,завзятого Свиргу.
— Славних лицарів родить земля вкраїнська, — тужливо промовляє дід, — та не вміють прикласти рук до путньої справи. Тільки вмирати гарно вміють, бісові сини! Гарно! Хоч би й Байду взяти — три дні й три ночі на гаку висів, а хоч би тобі застогнав!.. Сміється вражий син, царство йому небесне та походів бойових на тім світі, — і хоч тобі що! Так я й кажу — славний лицар був, такого не знайдеш і в палацах королівських, а ясного розуму чортма! То до царя московського, до грізного Йвана, метався; то до лядського короля; то до хана, підступного лиса! Чого ти шукаєш, лицаре, у правителів чужинецьких? Хіба що вітра в полі? Збери ти військо незбориме, козацьке, та й крикни недругам околишнім: не руш! Не чіпаємо вашої господи, не руште й нашої хати!
— Рабський дух не вибито з серця людського, — зітхнув батько. — Татарська неволя вікова переїхала нас, ніби жорном страшенним. Дякувати Січі, прокидаються люди, відчувають себе вільніше...
— Правда твоя, синку, — підхопив дід. — Дух козацький не стільки старшим людям потрібен, скільки дітям. Доки житиме той дух волі та лицарства, доти й надія не вмре у народі...
Виходить Гордій з хати. Дивен вечір пливе над землею. Повний місяць у небі. Зорі, як знаки таємничої книги. Над потічком замріявся старенький млин, дзвенить, видзвонює срібними краплями вода поміж лопатями колеса. Під лісом палають багаття — там пісні та веселощі.
До Гордія підходить Василинка. Корсетка охоплює худенький стан, робить дівчину ще зграбнішою, чарівнішою. На голові вінок, по плечах розсипалися розмаїті стрічки. Місячні промені сповивають дівчину блакитним серпанком, і козакові здається, що вона зараз, ось зараз, піднесеться вгору й полетить.
Подає руку. Він мовчки йде за нею. На леваді тінями ходять стриножені коні, хрумають соковиту травичку. Попід греблею пливуть сиві пасма туману.
— Русалки, — шепоче Василинка.
— Де? — дивується козак.
— А ось — хіба не бачиш?
— То ж туман...
— Еге, вони лиш здаються туманом. А спробуй, прийди сюди опівночі сам — обернуться дівчатами річковими, залоскочуть...
— Аз тобою — не залоскочуть? — осміхнувся Гордій.
— Ні, — поважно мовила дівчина. — То мої подруги. Кого я люблю — того вони не чіпають. Ой, що це я кажу?..
— Так ти любиш мене? — загорівся Гордій, зупиняючи дівчину посеред греблі. — Скажи, Васнлинко, — любиш?