Дике поле

Бердник Олесь

— Ти не самотня, —шепотів Явтух, і очі його затуманювалися холодом смерті. — Гордійко... діток бережіть... про мене скажіть. Щастя вам...

Над'їхали козаки. Гордій метнувся до Василини, впав до її ніг. Плакав, ніби дитина, і не соромився тих сліз. Цілував їй руки, чоло, щоки.

— Василино... Василино... Ти жива... Ти визволила нас... Василино, ти... душа вкраїнська...

— Я втомилася, — знеможено прошепотіла Василина, схиляючись до грудей Гордійка. — Я хочу бути просто жінкою. Я хочу мати дітей. Любити їх... і сіяти хліб. Чуєш, Гордійку... Земля стогне від крові. Вона хоче кохання.

Грицько Підкова сумно дивився на Явтуха, переводив погляд на друзів своїх. Потім прислухався до тривожних звуків, що котилися з Дикого Поля.

— Гей, Василинко... серденько любе... Пора нам. Мрія далеко, а Дике Поле близенько. Ось воно — перед нами. Поховаємо лицаря старого... вічна слава йому... та й поїдемо на Вкраїну.

— Ти правду сказав, побратиме, — мовила Василина. — Мрія наша далеко... Вкраїна нині, як Дике Поле неозоре... Хто хоче, той і топче його навхрест. Та проженемо журу. Дітям передамо мрію свою, може, вони засіють Дике Поле житом повним. Гордійку, нам з тобою все попереду... І вінчання, і весілля, і щасливі дітки. Чуєш. Гордійку?

— Чую, кохана моя...

— І ще не забудь про Громову Долину. Там жде нас Правічна Мати. Вона пряде срібну нитку. Не можна, щоб та нитка порвалася. Чуєш, друже? Чуєте, побратими? Не можна, щоб та нитка порвалася.

Другие произведения Олесь Бердник