І за хвилю Калле вернувся, застібаючи на ходу штани. Андерс стояв на тому самому місці, йому навіть на думку не спало залишити Єву-Лотту саму в біді. Він повинен зайти в будинок, до вбивці, та краще вже почекати на Калле і піти разом.
І ось вони зайшли до вітальні, де старша сестра Ліліан намірялася влаштувати бенкет. Андерс підступив до Єви-Лотти й поклав їй руку на плече. Тоді глянув на її ручного годинника і сказав:
— Ой лишенько, як уже пізно! Нам треба бігти додому.
І потяг Єву-Лотту до дверей.
Та коли вони сподівалися, що старший брат Клас так легко їх відпустить, то помилились. Він раптом став у дверях, заступивши їм дорогу, і сказав:
— Постривайте хвильку! Нема чого вам поспішати.
Старший брат Клас помацав рукою задню кишеню. Ось він. Від тієї злощасної середи Клас завше носить із собою револьвера. Про всяк випадок.
Думки плуталися йому в голові. Жах і лють скаламутили глузд. Звісно, він жахнувся того, що мав зробити. Але сумніву не було. Він почав велику гру й мусить довести її до кінця, навіть якщо ця гра коштуватиме ще кількох людських життів.
Він дивився на дітей і ненавидів їх за те, що мусив зробити. А зробити мусив, бо тепер троє свідків зможуть розповісти, який на вигляд той чоловік, що відняв у них вексель.
Ні, він подбає, щоб діти ніколи не змогли розповісти про це. Подбає, хоч сам тремтить зі страху. Та спершу дізнається, в котрого з них папірець, аби потім не гаяти часу й не трусити їхніх кишень. [257]
— Слухайте, — мовив він хрипким глухуватим голосом. — Ви тут знайшли папірець. Давайте його сюди. Він мені потрібен. Ану, мерщій!
Діти вражено пороззявляли роти. Вони б не так здивувались, якби він звелів їм хором заспівати "Зайчику-побігайчику". А може, їм учулось? Щоправда, вони знали, що серед убивць трапляються божевільні, але навіть навіженому навряд чи могла знадобитися мапа Червоних Троянд із написом: "Копайте тут!"
"Дідько з ним, нехай бере собі мапу, якщо вона йому така потрібна", — міркував Андерс, що мав карту в кишені.
Однак у найкритичніші хвилини все-таки найкраще міркував Калле. Він миттю збагнув, якого папірця вимагає від них убивця. І відразу йому стало зрозуміле й усе інше. Калле ніби читав злочинцеві думки. Цей тип спокійно вбив людину і тепер, мабуть, теж озброєний. Одного свідка він уже пробував спекатись затруєним шоколадом. Калле втямив, як у них мало шансів вийти звідси живими. Навіть коли Андерс віддасть папірця і їм пощастить переконати вбивцю, що вони навіть не бачили векселя, то все одно їм край. Бо ж убивця напевне розуміє, що зрадив себе. І якщо він хотів позбутися одного свідка, то тим паче не залишить аж трьох свідків, що могли б його впізнати.
Звісно, Калле не думав про все це так докладно, він тільки розумів, що їм загрожує, і похолов зі страху. Та він сердито сказав сам собі: "Потім будеш боятись, якщо тільки настане те "потім".
А тепер треба виграти час, ох як треба!
Андерс уже хотів витягти мапу з кишені, аж раптом Калле стусонув його під ребра й засичав.
— Нон-е тот-рор-е-боб-а! [258]
— Ви чули, що я сказав! — мовив старший брат Клас. — У кого з вас папірець?
— Тут його нема, — відповів Калле.
Андерс радше віддав би цьому типові мапу, може, тоді б цей тип їх відпустив. Але ж він розумів, що Калле краще знає, як треба поводитись із злочинцями. Тому змовчав.
Чоловік біля дверей осатанів.
— А де ж? — верескнув він. — Давайте його! Калле гарячково міркував. Як він скаже, що
папірець у поліції, чи дома в Єви-Лотти, чи десь надворі в Преріях, то їм буде край. Він розумів, що їм нічого не загрожує доти, доки вбивця сподівається відібрати папірця.
— Ми сховали його на верхньому поверсі, — повагавшись, заявив Калле.
Старший брат Клас весь тремтів. Він витяг із задньої кишені револьвера, Єва-Лотта заплющила очі.
— Швидше! — крикнув старший брат Клас. — Може, така цяцька трохи вас піджене!
І він погнав дітей із вітальні, де старша сестра Ліліан мала ввечері влаштувати бенкет.
— Нон-е поп-о-сос-поп-і-шош-а-йой-тот-е, — прошепотів Калле. — Зоз-а-рор-а-зоз поп-рор-и-йой-дод-е поп-о-лол-і-цоц-і-я.
Андерс і Єва-Лотта вражено глянули на нього. Як це поліція може зараз прийти? Невже він гадає, що може передавати свої думки на відстані? А все ж вони слухняно пішли повільніше: ледве переставляли ноги й спотикалися об кожний поріг. Андерс навіть посковзнувся й упав зі сходів, як раніше, тоді, тисячу років тому, коли вони билися з Червоними Трояндами.
Старший брат Клас просто нетямився з люті. Йому страх як кортіло поквитатися з цими вилупками! [259] Але спершу він повинен забрати вексель. О, як він їх ненавидів! Здавалось, вони й самі не знали, в якому кутку сховали папірця.
А діти, не поспішаючи, ходили з покою до покою й стурбовано проказували:
— Ні, не тут!
Легше було б гнати перед собою череду здичавілої худоби. Клятущі діти спинялися то висякатись, то почхати, то поплакати — тобто здебільшого, звісно, ревла дівчинка.
Нарешті вони опинилися в невеличкому покої з обдертими шпалерами XVIII сторіччя. Єва-Лотта знову схлипнула, згадавши, що колись їх із Калле замкнули тут — давно-предавно, як вони ще були молоді й щасливі.
Калле почав нишпорити вздовж стін.
— Мабуть, і тут нема, — сказав він.
— Еге, я теж думаю, що не тут, — підтримав його Андерс.
Але то була остання кімната в будинку! Старший брат Клас несамовито заверещав:
— Надумали обдурити мене, га? Гадаєте, що я не розумію? Послухайте: негайно давайте мені папірця! А як забули, де він, то нарікайте на себе. Як за п'ять секунд не буде папірця, я постріляю всіх трьох.
Він став спиною до вікна й націлився в дітей. Калле збагнув, що вбивця не жартує й зволікати довше не можна. Він кивнув Андерсові.
Андерс підійшов до стіни, з якої клаптями висіли шпалери, витяг руку з кишені й на мить засунув за шпалери. А як витяг назад, у ній був папірець.
— Ось він, — сказав Андерс.
— Чудово, — втішився старший брат Клас. — Стійте там, де стоїте, а ти подаси мені папірця. [260]
— Поп-а-дод-а-йой-тот-е нон-а поп-і-дод-лол-о-гог-у, я-кок я чоч-хох-нон-у! — тихо мовив Калле.
Андерс і Єва-Лотта помацали себе за кінчик вуха — мовляв, зрозуміли.