— Єва-Лотта Лісандер. [252]
Єва-Лотта й гадки не мала, як їй пощастило, що вона не впізнала старшого брата Класа. Навіть убивця без потреби не стане кривдити дитини. Але той чоловік поклав собі будь-що виплутатися з біди. Він знав, що якась дівчинка, на ймення Єва-Лотта Лісандер, може його занапастити, і ладен був піти на все, аби не допустити до такого. І ось вона стоїть перед ним, та Єва-Лотта Лісандер! Він міг заприсягтися, що впізнав її, тільки-но вгледів у вікні її біляву голову. А вона спокійнісінько заявляє, що зроду його не бачила. Він відчув таку полегкість, що мало не закричав з радощів. Він спекався цієї маленької базіки, яка завдала йому стільки клопоту, спекався страху, що несподівано може вигулькнути Єва-Лотта Лісандер, приїхати в сусіднє містечко, де він мешкав. Може показати на нього пальцем і заявити: "Ось убивця!"
Але вона його не впізнала, отже й не буде свідчити на нього, не покаже пальцем! Це була величезна полегкість, він навіть зрадів, що дівчинка не з'їла того шоколаду, який він їй послав і про який стільки писали газети.
Старший брат Клас хотів уже йти собі. Йти і ніколи більше не повертатись до цього проклятого місця! Та як він уже взявся за клямку, його посів сумнів. Чи, бува, не майстерна артистка ця дівчинка, чи не прикидається вона, що не впізнала його? Він скоса позирнув на неї. Але на вустах у Єви-Лотти була приязна усмішка, а її дитячі очі були щирі й відверті, в них не було облуди, це він добре бачив, хоч не дуже розумівся на щирості. Про всяк випадок він ще спитав:
— А що ти тут робиш сама?
— Я не сама, — радісно відповіла Єва-Лотта. — Зі мною прийшли Андерс і Калле. Мої приятелі, розумієте? [253]
— Ага, ви тут граєтеся, — сказав старший брат Клас.
— Ні, — заперечила Єва-Лотта, — ми тільки шукали тут папірця.
— Папірця? — перепитав старший брат Клас, і погляд його посуворішав. — Ви шукали папірця?
— Еге ж, страх як довго шукали, — відповіла Єва-Лотта, вважаючи, що година — це надто багато часу, коли його згаяно на жалюгідну карту Червоних Троянд. — Ви собі не можете уявити, скільки ми шукали. Та нарешті таки знайшли.
Старший брат Клас тяжко зітхнув і так стиснув клямку, що аж кісточки побіліли.
Він пропав! Ці дітлахи таки знайшли вексель, якого він сам стільки шукав і нині востаннє приїхав пошукати. Він пропав, і саме тепер, коли думав, що йому вже ніщо не загрожує! Ох, як хочеться немилосердно потрощити все, що стоїть йому на заваді! Він тішився був, що дівчисько уникнуло своєї гіркої долі, не отруїлося шоколадом. Тепер він уже не тішився, тепер він почував тільки холодну лють, як тоді, останньої середи в липні!
Однак він опанував себе. Ще не все втрачено. Він повинен добути того папірця, конче повинен, добути!
— А де ж Андерс і Калле? — спитав він якомога безтурботніше.
— О, вони зараз прийдуть, — відповіла Єва-Лотта. Вона визирнула у вікно й додала:
— Он уже йдуть.
Старший брат Клас стояв позад неї, щоб і собі подивитися. Він стояв так близько, що як Єва-Лотта повернула голову й мимохіть глянула вниз, то побачила його руку. І впізнала її! Упізнала! Тонку руку, густо вкриту чорними волосками. Так, тепер вона [254] впізнала, хто був старший брат Клас, і жах прикував її до місця. Кров відлинула їй з обличчя, щоб за мить знову приплинути так нагально, аж у вухах задзвеніло. Добре, що вона стояла до нього спиною, що він не міг помітити її сповнених жаху очей і губ, які почали тремтіти з німого плачу. І водночас було так страшно через те, що старший брат Клас стояв за плечима, і вона не знала, що він робить.
Та он ідуть Андерс і Калле, хвалити Бога! Вона не сама на світі! Ті дві постаті у збляклих синіх штанцях, у не вельми чистих сорочках, з розкуйовдженими чубами з'явилися, немов рятівники. Лицарі Білої Троянди!
Але ж і вона — лицар Білої Троянди, отже, не має права розгублюватися. Євин-Лоттин мозок так гарячково працював, що їй здавалося, ніби чоловік, який стояв позад неї, міг усе чути. А він не повинен здогадатися, що вона його впізнала. Хоч би там що, а їй треба вдавати безжурну.
Єва-Лотта відчинила вікно й висунулась у нього. В очах її світився страшний розпач, та хлопці надворі нічого не помітили.
— Увага, вони зараз будуть тут! — гукнув Андерс, угледівши Єву-Лотту.
Старший брат Клас здригнувся. Невже поліція йде по вексель, що його знайшли діти? В кого ж із них вексель може бути? О, треба поспішати! Часу мало, а те, що він задумав, слід робити негайно.
Злочинець ступив до вікна. Краще б йому не показуватись, та іншої ради не було. Старший брат Клас приязно усміхнувся до хлопців надворі.
— Привіт! — сказав він.
Хлопці запитально глянули на нього.
— Чого ж ви залишили свою даму саму? —мовив він, надаремне силкуючись надати своєму голосові [255] жартівливого тону. — Мені довелося зайти і трішки розважити Єву-Лотту, поки ви бігаєте й збираєте папір, чи що ви там робите.
На таке важко було щось відповісти. Андерс і Калле мовчки очікували.
— Заходьте, хлопці, — вів далі чоловік у Єви-Лотти за плечима. — Я маю справу до вас. Можна заробити грошей!
Тепер Андерс і Калле пожвавішали. Якщо можна заробити грошей, то вони завше готові.
Але чого це Єва-Лотта так чудно дивиться на них? І дає таємний знак Білої Троянди, що означає небезпеку! Андерс і Калле розгублено спинилися.
А Єва-Лотта враз заспівала:
Настало літо, сонце сяє...
Голос у неї тремтів, однак вона не припиняла своєї веселої пісеньки, тільки змінила слова:
— У-боб-и-вов-цоц-я! — співала вона.
Наче звичайна собі нісенітниця, що її діти люблять вигадувати, та Калле й Андерс скам'яніли з жаху, наче громом прибиті. Однак небавом вони отямились і ніби несамохіть ущипнули себе за вухо. Той таємничий знак Білої Троянди означав, що вони все зрозуміли.
— Ходіть-бо швидше! — нетерпляче квапив їх чоловік у вікні.
Хлопці все вагалися. Нараз Калле повернувся й швидкою ходою рушив у поближні кущі.
— Ти куди? — розсердився незнайомець. — Не хочеш заробити грошей?
— Хочу, — відповів Калле. — Я тільки скочу в своїй потребі, хіба не можна?
Незнайомець кусав губи. [256]
— То швидше! — гукнув він.
— Еге ж, зараз вернуся.