За хвилину пліт досяг порога. Двічі з води виринули кінці колод, і потім їх розкидало на друзки. Вигук радості вихопився з моїх грудой. Але водночас з'явилося нове тривожне питання: як тепер зняти Дерсу з дерева і чи надовго вистачить у нього сил? Гілляка стирчала з води, нахилившись по течії, під кутом градусів тридцять. Дерсу тримався міцно, обхопивши її руками і ногами. На біду, у нас не зосталося жодної вірьовки. Вони всі пішли на зв'язування плоту і тепер загинули разом з ним. ІЦо робити? Гаятися не можна було. Руки в Дерсу могли змерзнути, втомитись, і тоді... Ми почали радитись. У той час Чан Лін звернув увагу на Дерсу, який робив нам рукою якісь знаки. Вода в річці шуміла, і ми не могли почути, що він кричав. Нарешті зрозуміли його: він просив рубати дерево. Звалити дерево в річку саме навпроти Дерсу було небезпечно, бо воно могло збити гольда. Отже, треба було рубати дерево вище. Вибравши велику тополю, ми почали її рубати, але побачили, що Дерсу заперечливо замахав рукою. Тоді ми підійшли до липи,—Дерсу замахав знову. Нарешті ми зупинилися біля великої ялини... Дерсу дав ствердний знак. Тепер ми зрозуміли його.
Ялина не мав товстих гілок, і через це вона не застрягне в річці, а попливе. В цей час я помітив, що Дерсу показує нам ремінь. Чжан Бао зрозумів цей знак. Дерсу показав, що ялину треба прив'язати. Я поспішно почав розв'язувати торби і витягати все, що могло хоч сяк-так замінити вірьовки — рушничні, поясні ремені і ремені від взуття. В торбинці у Дерсу був ще один запасний ремінь. Ми зв'язали все разом і одним кінцем прив'язали ялину за низ стовбура.
Після цього дружно взялися за сокири. Підрубана ялина хитнулася. Ще невелике зусилля, і дерево стало падати у воду. Тоді Чжан Бао та Чан Лін схопили кінці ременів і закрутили їх за пень. Тієї ж миті течія почала відхиляти ялину до порога, вона стала описувати криву від середини річки до берега, і коли верхівка пропливала повз Дерсу, він вхопився за гілки руками. Потім я подав йому жердину, і ми легко витягли його на берег.
Перше, що я зробив,— подякував гольдові за те, що він вчасно зіпхнув мене з плоту. Дерсу зніяковів і почав казати, що інакше не можна було, бо коли б він зіскочив, а я лишився на плоту, то загинув би напевне, а тепер ми всі знову разом. Він мав рацію, але ж гольд ризикував життям ради того, щоб не ризикував ним я.
Людина швидко забуває небезпеку. Тільки-но лихо мине — одразу починає жартувати. Чан Лін реготав і кривився, показуючи, як Дерсу сидів на гілляці. А Чжан Бао розповідав, що подумав, чи, бува, Дерсу не родич ведмедеві — так міцно вхопився вій за гілляку. Сміявся і сам Дерсу з того, як Чан Лін упав у воду; посміявся і з мене, як я опинився на березі, сам того не пам'ятаючи, і т. д" Після того ми заходилися збирати розкидані речі. Коли роботу було закінчено, сонце вже сховалося за лісом. Увечері ми довго сиділи біля вогню. Чжан Бао і Чан Лін розповідали про те, як кожен з них потопав і як вони рятувались од загибелі. Поволі розмови на бівуаку почали стихати. Оповідачі ще мовчки покурили люльки і потім почали вмощуватися спати, а я взявся до щоденника.
Навколо було темно. Вода в річці здавалася бездонним проваллям. В ній відбивалися зорі. Там, угорі, вони були нерухомі, а внизу пливли з водою, тремтіли і раптом знову з'являлися на тому самому місці. Мені було дуже приємно, що ні з ким нічого не трапилося. З цими радісними думками я задрімав.
На другий день ми йшли далі вниз долиною річки Такеми і за три з половиною дні вже без усяких пригод дійшли до моря. Це було 22 вересня. З яким задоволенням я простягся на чистій циновці у фанзі в тазів! Гостинні удегейці оточили нас великою увагою: одні принесли м'ясо, другі — чай, суху рибу. Я помився, надів чисту білизну і взявся до роботи.
Наступні два дні були дощові, особливо другий. Лежачи на канй, я ніжився під ковдрою. Ввечері, лягаючи спати, тази вибрали жар з печей і поклали його посеред фанзи в казан з попелом. Уночі я прокинувся від сильного шуму. Надворі шаленіла буря, дощ періщив у вікна. Я геть забув, де ми; здавалося, що я сплю в лісі, біля багаття, просто неба. Крізь темряву ледь-ледь видніло світло згасаючого вугілля, я побачив його і злякався.
— Дерсу, Дерсу! — закричав.— Вставай швидше. Зараз дощ заллє вогонь.
Дерсу встав з свого ложа.
— Нічого, нічого, капітане! Тепер ми розкладаємо вогонь ближче,— сказав він і почав шукати сокиру.
— Тьху!—раптом почув-я його голос.— Як так обдури? Наша в фанзі спи. Тобі, капітане, жартуй.
Аж тут я схаменувся, що сплю не в лісі, а в фанзі, па кані і під теплою ковдрою. З солодким почуттям ліг знову і під шум дощу заснув міцним-міцним сном.
Уранці 25 вересня ми розпрощалися з Такемою і попрямували далі на північ. Я кликав Чан Ліна з собою, але він відмовився. Надходив час собблювання; йому треба було приготувати сітку, інструменти і взагалі підготуватися до полювання на всю зиму. Я подарував йому маленьку берданку, і ми залишилися друзями 29.
Від Такеми на північ ведуть дві дороги: одна — через гори, далеко від моря, друга — по намивній смузі прибою. О. І. Мерзляков з кіньми пішов першою, я — другою.
Шлях О. І. Мерзлякова починався від фанзи удегейця Сіу Ху і лежав на схід, перетинаючи кілька невеличких перевалів. Перейшовши річку Хуля, він повернув па північний схід, потім перейшов ще одну річку — Шоомі (у верхів'ї) — і через три доби вийшов на річку Кулумбе. Тут, біля скелі Мафа, він десь бачив виходи кам'яного вугілля на поверхню. Після перевалу по другій безіменній гірській річці вій прийшов на річку Найну, просто до корейських фапз.
Я ж, як уже було сказано, вибрав другу дорогу — по берегу моря.
Підійшовши до гирла Такеми, я побачив, що коли ми ходили в гори, річка встигла змінити його. Тепер гирло було біля лівого краю долини, а там, де ми перепливали річку на човні, височів насип з піску та гальки. Такі переміщення гирл і рік у прибережному районі відбуваються дуже часто, залежно від поводей і морського прибою.
Великі оголення— на березі моря на північ од річки Такеми складаються переважно із лав і їх туфів (біолі-товий дацит), далі йдуть польовошпатові сланцеві породи і діорит. Тип берега кулісний. Справді, миси виступають один за одним подібно до куліс у театрі. Поблизу берега ніде нема островів. Біля мисів, зруйнованих морським прибоєм, де-не-де утворилися берегові ворота.. Згодом склепіння їх обвалилися, лишились тільки стовпи — улюблені місця відпочинку птахів.