"Як мені набридло все! — голосить Люда. — От, їй-Богу, пішки додому пішла б! Через весь їхній океан!"
Бойко також наплював би на все і вернувся б у Свій інститут, якби не батьки. Його та Людини; Бо, поки вони тут, у їхній хаті живе грецький журналіст. А гроші, чесно поділені навпіл, ідуть батькам-пенсіонерам.
"Ти ба! Він і тут заробляє, і там йому крапає! Ну ти, Юрасику, й жук!.— плеще в долоні Самбур. — А в мене ні тут, ні там власного кутка немає!" (І це—правда. Тільки-но їхній син вступив до школи міліції, як жінка випхала Самбура з хати.)
Кравець лягає обличчям на стіл, затуляє його руками і стогне. Бо всі вони розпоряджаються своїм життям, а вони з дружиною — ні.
"Щоб не можна було зі своєю дитиною по-людськи поговорити! Або на хвилину його відпустити десь! Бо він як не шкоду зробить, так каліцтво собі якесь заподіє! Хто б з вас таке витримав?
Га!"
"Припиняй! — каже йому Лариса. — Кому і на що ти скаржишся! Хіба вони зрозуміють!"
"От тільки не треба думати, — скипає Людмила, — що ви такі унікальні! У всіх тут є діти!"
Уляна не має дітей і сприймає цю заяву, як черговий підлий закид в її бік. За це вона обзиває обох Бойків комуняками. Бо і Людмила, і Юрій були донедавна членами нашої партії. Людмила, навіть, два роки очолювала осередок у середній школі, в якій вона викладала мову.
У відповідь Бойко нагадує Уляні, що вона теж — комуністка, хоча і колишня. "Тому чия б корова ... "
Уляна не чекала такого удару. Вона вже давно забула про цей факт.
"Так я ж була змушена! —— не здається вона. — Бо інакше б я не захистилася!"
"От і мовчи!"
Але вона не мовчить."Не тобі судити мене!"
"Не мені?" "Не тобі!"
"А кому? Може, тобі?" "Так! Мені!"
"Ой! Можна подумати!"
Самбур розбороняє партійців. "Не лайтеся, — каже він лагідно, — в чужій руці завжди товщий". Він може дозволити собі цей жарт, бо ніколи не мав партквитка.
Але це не рятує його. Дістається Самбуру за те, що він часто ставив театралізовані дійства до комсомольських нарад, конференцій та з'їздів. І тим прославляв їхню банду. А це — набагато гірше, ніж перебувати формально у лавах, а, насправді, складати опозицію. Самбур не тільки їм підігравав, але й гріб за це бабки. Як бульдозер.
"Я?—вибалушує Самбур очі.—Та в мене пристойного костюма ніколи ні було!"
Когут, який вже давно збився з плиту і не може втямити, про що вони сперечаються, зрозумів, нарешті, проблему Самбура і дає йому пораду.
"О, не мусиш ходити до дорогих склепів. Бо в інших місцях також оголошують сейли (це—такі розпродажі), де можна вигідно будь-що купити. А ще є склеп, котрий ділає по четвергах. Люди зносять туди старий одяг і мешти. А крім того, є такі церкви, де в пивницях, по суботах можна ще таньше усе взяти. Бо то зветься доброчиньство".
"В пивних? Де таке є? — здивовані всі. — Чи у церкві? В якій? Часом не в українській?"
"Ні. Тут є всіх деномінацій, — пояснює Когут. — А українська знаходиться за яких три години від нас. Вона — досить нова, її розписав індус. Але він, крім того, є наполовину китаєць".
Від такого різкого повороту всі губляться й перезираються. Бойкові дівчата й ті принишкають.
А щаслива китаянка несе їм чай та традиційні рогалики (ні морозива, ні тортів вони не замовляли). На питання офіціантки, чи хочуть вони ще чогось, Бойко просить принести рахунок. Він воліє розплатитися наперед і дістає готівку.
"Тут можна, —— підказує Когут, — і чеком".
"Та я краще вже готівкою, — відповідає Бойко. — Воно все ж надійніше."
"А можна—карткою, — наполягає Когут. — Кредитною або тією, що ти нею гроші знімаєш".
"Я знаю, я знаю, дякую. Але готівкою, наче, простіше".
"Бо карткою треба за послуги ще додатковий доляр".
Поки батько розраховується, Роксоляна з Оксаною тягнуть Ігоря під стіл. Там вони підсовують йому заникану саме для цього виделку, бо хочуть, щоб він нею потарабанив об посуд.
"Але ти міг платити й чеком," — не може заспокоїтися Когут і бере чайник. До нього із-поза спини підступається Ігорець. Він зазирає доктору в очі та усміхається.
"Гай!" — каже Когут,
Ігорець регоче й торкається його руки виделкою. Переповнений жахами Когут одсмикує руку, підстрибує й перегортає на себе окріп. Він хапається за пах, карлючиться, валиться на стілець. "Що таке? — не розуміє ніхто. — В;чому справа?"
"Я мав того досить!" — шепоче обварений Когут. Він довго підводиться і на очах переляканого ресторану волочиться в бік дверей.
9
Лариса гамселить сина і сварить свого чоловіка, який його не догледів. Ігорець не протестує, а тільки заплющує очі і дриґає ручками. Бойкові дівчата заховалися під стіл і гиготять.
Бойко, ледь не перекинувши стілець, біжить за Когутом. Лариса робить те саме. Але першим доктора наздоганяє Самбур.
"Я зрозумів,—перехоплює він його вже на виході,—про підприємництво. Я цілком згоден. І хотів тобі у зв'язку з цим конкретно запропонувати щось".
І захеканий Самбур у двох словах подає Когуту свій бізнес-план, як за рік збагатитися. Для цього Когут повинен звести його з кимось із ректорату. Бо в Самбура є усні повноваження від кількох бізнесменів відносно проекту макаронної фабрики. "Нам не потрібні ні маркетінґи, ані менеджменти. Ви нам дайте лише гроші, долари, а про деталі ми й самі подбаємо. В нас усе є — і приміщення, й борошно, і тара, і упаковка. Немає лише капіталу. Якщо ж ви нам допоможете, то ми закупимо факси, комп'ютери, короче, весь інтер'єр— і одразу ж повернемо вам гроші. Клянуся! Ти тільки зв'яжи мене з ректором. Або з проректором по господарчій роботі. Тому що це — не жарти. Ми і себе і вас зробимо мільйонерами! За рік! На макаронах!"
"О, дай мені спокій!" — виривається Когут.
До них підбігають Лариса, Уляна та Бойко.
Кожен на свій манір кличе його — "пане Юрію!", "Юрчику!" і, навіть, "батьку!" "Що, сильно обпікся?—тормосить його Бойко. — Я знаю спосіб. Пішли до вбиральні..." "Я не хочу! — заявляє всім Когут. — Мені то набридло!" "Він не хотів! — виправдовує сина Лариса. — Він не розуміє, що так не можна!" "Ви всі того не розумієте! — вже по той бік дверей виносить їм вирок доктор Когут. — І то є у вашій культурі. Як особливості коду. Тому що у вас за словами стоїть не те, що у нас!" "Тобто? — здивовані гості. — Чим саме ми тебе образили?" "Не об тім ходить!"