"Хто ходить? Де?—з усіх боків обступають його. — Поясни!"
Когут зорить у американське низьке небо, бачить, як літаки розтинають сузір'я, але, замість навести приклади загадковості коду, пригадує своє тяжке дитинство. І всім стає ясно, чому він так схарапудився від Ігорцевої виделки. Бо його родина жила сутужно. Батьки-іміїранти працювали і в будні, і у вихідні. Одягалися скромно, харчами не перебирали, з'їдали усе, що було в тарілці. Якось малий Юрчик (а він не любив ні хрящів, ані жиру) спробував викинути під стіл шматочок сала. Батько помітив те і мало не прохромив йому руку виделкою. Інакше він не дістав би до нього. Зате усі діти одержали згодом університетську освіту.
"А ми тут до чого?" — не бачать прямого зв'язку гості.
"Бо ви гадаєте, що все в Америці робиться задурно. І що усі мусять опікуватися вами. Ні вдячності не дочекаєшся від вас, ані допомоги!"
"Як так? Та ми.. Та я... — б'є себе у груди кожен з присутніх. — Завжди раді допомогти. Із останніх сил. З повною вдячністю. А те, що ми розраховуємо на твою ласку, так ти ж сам, начебто, обіцяв. Якби ти не казав, тоді — звичайно. Ми не претендуємо. Бо ні — так ні! Але чим ми тобі, тобто конкретно хто й коли не догодив?"
Усі вимагають пояснень. Із називанням імен і зриванням масок. І, навалившися, чавлять з притиснутого до скляних дверей Когута всі його кривди й образи.
І дізнаються, що, наприклад, Людмила знала, що її дівчата зламали хазяйський батут, але звалила все на сусідських дітей. Але тут так не робиться! Бо жінка Когута бачила все з вікна, коли вправлялася на тренажерах.
Бойко, якому він влаштував виступ в університеті, виголосив там свій стандартний патріотичний текст, розрахований на діаспору. Через що скрізь пішла чутка, нібито він, Когут, розвів у себе на кафедрі галушковий ангасемітизм. І то вже є не підлість, а злочин! Бо Когут, щоб посісти кафедру, змушений був переманеврувати весь свій славістичний кагал. Публікуйся або пропадай! — так велить закон академічних джунглів. А хто ж його з таким тавром тепер друкуватиме?!
Уляна теж завинила Бо, знаючи мову, вона не схотіла допомогти йому перекладати новітню прозу. (Когут, щоправда, її не просив, але вона й так мусила 6 здогадатися). Крім того, виступаючи в Нью-Йорку, Уляна не зазначила його серед списку добродійників. (Когут, звичайно, не чув її промови, але йому того ж вечора телефонічне про все сповістили.) І він образився.
"Бо в нас заведено дякувати. То є американська система".
Провина Самбура (а перед ним Когут розкрився більше, ніж будь-перед ким) — в тому, що він не поцінував розмаїття духовного світу Когута (доктор і малює, й складає музику, і пише контроверсійні поезії в прозі).
Лариса Кравець також не безгрішна. Колись вона, стоячи у супермаркеті, робила вигляд, що не бачить Когута.
"Я того не розумію, — обурюється він тепер, — що то все означає у вашій культурі? То, певно, є знак, але знак чого?"
"Коли я робила вигляд? — аж присідає Лариса.—В якому це супермаркеті сталося?" Інші також один поперед одного голосно виправдовуються.
"Але я вже того мав достатньо! — спиняє їх Когут. — Прошу звільнити мене! На добраніч!" І він, весь при своїх образах, розставляючи ноги, цибає на стоянку.
Іменинник з гостями стежать за ним до тих пір, поки він не сідає в свою "мазду". Відтак усі повертаються до столу.
"От тобі, бабушка, і Юр'їв день! Все! Накрилася наша Америка! — страхають вони себе. — Тепер він нам влаштує. І курси, і візи, й запрошення".
10
Над столом висить густа журба. Кожен, як-не-як, а на щось тихенько розраховував.
"Чому ми такі нещасні? — хочуть знати усі. — Може, це—якесь національне прокляття?"
Бойко їх охолоджує. "Що ви, їй-Богу, містики тут наганяєте! Немов кацапи. аПрокляття"!" Умом не понять"!.. Усе має свою об'єктивну причину. Століття іноземного поневолення, кріпацтво, бездержавність, відсутність своєї еліти — вам що, цього замало? Вони, ці чинники, й виробили у нас певний погляд на світ, модус поведінки та способи захисту. Все це вкладається в колоніальний синдром. Половина світу від нього страждає".
Така новина додає усім певності та задерикуватості. Приходить усвідомлення того, що це не ми від нього, а він од нас залежить. Бо ми йому більше потрібні, як він нам. Інакше б він нас не виписував. Тому це ще — не кінець світу. Переживемо й без СеШеА. От буде своя тверда валюта — все одразу зміниться. На те в нас і незалежність.
"Перцівка", яку витягає Самбур, ще більше посилює відчуття звільнення. По-братськи розливають горілку в чашки і підносять тост за Бойків сороковими.
"Е, ні! — кричить ювіляр. — Ми вже за це пили! Давайте за жінок!"
Жінки не проти, але Люда хотіла б випити окремо за всіх нас. Щоб нам завжди і скрізь добре було. Нам і нашим дітям.
Всі згодні. А, позаяк горілки більше не передбачається, то ці три тости згортають в один. Мужі п'ють до дна і навстоячки, по-гусарськи, так, щоб рука від нігтей до ліктя йшла паралельно підлозі.
Замість закусювати, обговорюють Когута (Бойко запропонував був щось дозамовити, але без боротьби швидко дав себе розраяти). Уляна вважає, що Когут — геній банальності.
"А от я не розумію його," — каже Людмила. — "Він часом, щось як задвине ... Чи він навмисно говорить загадками?"
Їй пояснюють, що це у нього, мабуть, — від непевності. Або від того, що з нього усі збиткувалися. В школі ж, напевно. За те, що він — син іміґрантів. Як в нас городські з селюків. Діти — скрізь жорстокі Ну й потім, аж доки він не захистився й не виборов собі посаду. Це в нас усе просто. Вступив до лав, і вже тобі скрізь зелене світло. А їм як? Ні партії, ні гебе, ні комсомолу... От він тепер і знущається з нас. Бо над ким йому ще виявляти свою зверхність?!
Не обминають і Когутового родинного життя. Чому його жінка завжди поза кадром? Живе він із нею чи не живе? Може, він — голубий?
Самбур каже, що, як вони сидять у сауні, доктор хоч зизом, хоч на хвильку, а завжди зиркає йому туди.
"Куди? Куди?" — Кравець з Бойком удають, що вони не зрозуміли. Людмила жене дочок до акваріуму з золотими рибками.
То він досліджує тебе, — кепкують чоловіки, — хоче знати, обрізаний ти чи ні. Га, Льоша, відкрийся нам".