День народження

Страница 8 из 13

Диброва Владимир

Самбур в захваті від Шевчука. "Чувак — ходяча енциклопеція!" — каже він, Самбур колись ставив одну із п'єс Шевчука, бував у нього вдома і кілька разів пив з ним чай.

"Народовство—це анахронізм, — відкидає ці аргументи Уляна. — Бо нині—доба деконструкції й постмодернізму".

Когут із нею погоджуєтеся. "А у вас, — не приховує він свого здивування, — не знають феноменології! Не запроваджують статевих студій! У дев'яностому році я мав панель на зборах вашої Академії Наук. І я бачив, що вони не знають термінології! Ну то як можна було вести повноцінну дискусію!" На думку Когута, колективізм є причиною всіх відставань. Це є те гальмо, що не дає українській культурі влитися в західний контекст. Тому вона й досі виконує не естетичну, а виключно соціальну функцію. Це розуміють молоді митці, бо вони вже не скуті догмами і відкидають табу. Когут сподівається, що той переклад, над яким він зараз працює, розвіє кліше й справить враження.

"Бо Україна, — вважає він, — мусить збудитися. І перейнятися духом антрепренерства... Чи як ви то називаєте?"

"Підприємництво," — знаходить слово Уляна.

"Так, — киває Когут," — бо те саме колись було і в Америці. Але ми працювали! Мої батьки мали по кілька праць! Бо, як лежати на печі, нічого не буде".

Люда сьогодні, спровадивши дівчат до школи, дивилася по телевізору фільм-бойовик. А це ж— частина їхньої культури. В них організм вимагає цього, як у нас — алкоголю. "І я зрозуміла, — ділиться вона своїм відкриттям, — що вони, білі, перш, ніж прийти, усіх знищили! Коли встановлювали свою владу і розподіляли сфери".

"Які сфери? Де? Кого й хто нищив?" — питають у неї.

"Сфери впливу! На Дикому Заході! — розпрозорює Люда свою думку. — Коли ковбої вбивали тубільців! Тому що до Конституції в них було беззаконня! Ще гірше, ніж в нас! Вони тепер самі визнають це!"

Лариса за кілька років, що вони тут, обросла американськими приятелями. Тепер, коментуючи Людину здогадку, вона пояснює землякам, що у них, в американців, усе не так, як у нас. Бо вони — не такі, як ми.

"Наприклад, ви йдете до когось, припустимо, на пікнік. І несете з собою салат. А тоді, по закінченню спокійно забираєте його (те, що не доїли, звичайно) додому. Ніхто й не подумає ображатися за це на вас. Навпаки! Бо у них так заведено".

"Зате у нас—широта, — кажуть їй. — Ми для гостя нічого не пошкодуємо. Все, що є в хаті — на стіл! І не вчорашнє, й не з концентрату. Все — свіже та якісне. І недопитками друзів в нас не частують. Нехай ми для них — дурні скіфи. Зате вони для нас—жлобня!"

Тут розмова на мить уривається. Гості відчули, що наговорили зайвого. Але не бачачи, як з цього виборсатися, всі по черзі перевіряють, чогось б їм іще попоїсти. Нічого, крім залишків жовтого соусу, жоден із них не знаходить. А їхня усміхнена офіціантка з візком забирає тим часом брудний посуд і розчищає місце для десерту.

"Але от ми, українці,—знаходиться, нарешті, Бойко,—якщо ми вже опинилися тут, то могли б навалитися і ... тобто, спільно... зробити щось таке ... ну, хоча б ... я знаю ... короче, щоб про нас почули!"

Всі кидаються розвивати цю думку. Бо кожен хотів би і має чим прислужитися національній справі. Курсами мови, культури та цивілізації. Виставками колажів. Заснуванням тут українського клубу з постійними щотижневими літературно-мистецькими вечорницями. З дегустацією українських страв, лекціями під магнітофон і слайди. Вони по-дружньому могли б допомогти Юркові Когуту з його перекладом. Бо там багато русизмів, суржику, незрозумілих алюзій та натяків. Щоб цей переклад став, справді, подією в їхньому літературному житті. Тоді б до них дійшло, що ми — це не Раша й не Параша.

"Як тобі, Юрку, ця ідея? — підсумовує Бойко. — Реально таке чи ні?"

"Може бути, — погоджується з усім Когут. — Університет навесні тут проводить етнічний фестиваль. Студенти танцюють, співають та мають інші забави. На кафедрі в мене є ріжні костюми. Вам Дженіфер покаже. Гарна ідея. Чому б і ні?"

Усі розгублено мовчать.

"Так-от на бенкеті,—скидається Уляна, — я розмовляла з одним британським прозаїком. І запитала у нього, що він знає про Україну. Так він мені сказав, що це — дуже велике місто і що там багато католиків. А інший, також відомий поет, так мені прямо і заявив: "Яка література? Вкраїнська? А хіба існує така?"О, — погоджується доктор Когут, — то є розповсюджена тут думка!"

"Ну то,—Уляна обурена,—треба якось просвіщати їх! Хай твоя кафедра відкриє курси ..."

" Але я не маю вакансій, — дратується Когут. — І де я візьму фонди?! В нас так не робиться!"

"Звичайно! —— Бойко підтримує Когута. — Які ще курси?! Коли не існує сучасних підручників! От з чого слід починати! З підручників!"

"І треба до викладання, — пропонує Кравець, — залучати не митців, а фахівців!"

Уляна обдає Кравця (а заразом і усіх інших) пекучою ненавистю. Вона не приховує, хто тут є хто. Кандидатка у фахівці (себто Лариса Кравець) є зухвалою господаркою. Самбур — алкаш. Бойко — нікчема, який себе називає доктором і професором, хоча, насправді, він тільки є кандидатом наук і доцентом. А стосовно митців, так це правда. Вона — митець, бо її твори перекладалися і на англійську, й на румунську. І наукових праць у неї більше, ніж у всіх присутніх, узятих разом. Включно з доктором Когутом. А ще вона викладала в двох американських коледжах!

"Молодець! — кажуть їй. — Повикладала й оддиш. Нехай інші своє візьмуть".

Але єдиний фронт, який об'єднує всіх проти Уляни, кришиться з кожною реплікою. І невдовзі вже всі б'ються з усіма.

"Яке ти маєш право, — питають вони одне в одного, — мене засуджувати?! Як ти можеш казати "мені б твої турботи''?! Та що ти знаєш про мене?!"

З'ясовується, що у кожного є певна (й, добре, якщо тільки одна!) причина задлятися тут. Але туга за батьківщиною й постійна стриманість, на яку вони приречені в цій, хай і щедрій, але чужині, вибухає буремними сповідями.

Голосніше за всіх сповідається Уляна. Бо як поетка вона відчуває красу та біль світу гостріше за всіх. І з усіх лиш вона здатна перетопити довколишнє мерегтіння в добірні рядки. І хоч так, але увійти в вічність.

Із Людмили, навпаки, лізе дошкульна буденщина—лихі сни (а звідси і відповідний настрій), переживання за дітей та їхні хвороби, спогади про те, як вона боролася з різними шльондрами за свого чоловіка (чого тільки вона не пила, щоб схуднути! і чого тільки не виробляла, аби догодити йому й зберігти родину!)