Іра кивнула. Ні, подумав Сталін, не чує. Шкода. Це треба знати, це буває й з окремими людьми, не тільки з державами. Як правило — з гарними людьми, з тими, хто намагається подолати природний, але тваринний егоїзм стосунків: ледь що не по мені — пішов до дідька. Можуть, можуть траплятися в житті помилки, яких потім не виправити перебором однорідних варіантів, борсайся хоч двадцять років. І якщо не встигнути повернути круто, їх виправляє лише саме життя, сама історія, єдиним доступним їй методом — методом безнаркозної хірургії, відтинаючи все віяло рішень, що випливають з прийнятого колись невірного посилання. Але скільки ж крові ллється! І образливіше, не справедливіше за усе те, що чим більше сил, завзятості, мистецтва витрачається на маневрування, що подовжує кризу, тим страшніше виявляється кінцева катастрофа. На початку століття Росія дуже добре це взнала, не дай боже було б взнати ще раз.
— Тобі куди їхати? — запитав він.
— В Кузьмінки.
— Далеко.
— А нічого. До Кузнецького погуляю, якраз і метро пустять, тут пряма гілка... До побачення, товаришу Сталін. Вибачте. З цими сірниками чортовими...
— Дурниці, Іро, дурниці. Ти мені, навпаки, дуже допомогла. Я на машині — може, підвезти?
— Ні, дякую. Я насправді подихати хочу.
— Одна вночі не боїшся?
— Ну, ви скажете!
Вона вийшла, прощально кивнувши йому в дверях, і відразу увійшов секретар. Його очі виблискували торжеством.
— Що? — запитав Сталін, мріючи вже приступити нарешті до Осіних віршів. — Невже Микола ще днинку накинув на прочитання?
— Це ні, — мовив секретар. — Але з Капустіна Яру — телеграма. — Сталін підібрався. — Підписано: Лангемак, Корольов. Двигун пропрацював двісті сімнадцять годин, магнітна пастка не збоїла жодного разу. — Сталін задоволено повів шиєю. — Сахаров вважає, що цього достатньо для виходу на субрелятивістські швидкості. Наступне випробування вони планують на космос.
— Відмінно, — сказав Сталін.
— І сорок сім хвилин тому, — зовсім недбало додав секретар, — Вавилов дзвонив.
— Що сказав?
Секретар витримав театральну паузу мистецькі, а потім уповільненим важким рухом здійняв великого пальця.
— Заколосилося? — видихнув Сталін і, від поспішності пригинаючись та клишоножачи, кинувся до телефону.
— Просив, коли звільнитеся, зателефонувати до нього, — вже відверто пустуючи, повідомив секретар навздогін. Не обертаючись, Сталін лівою рукою показав йому кулака. Правицею зачепив слухавку, ледь не впустив, стиснув так,
що пластмаса рипнула. Трохи тремтячими від радісного хвилювання пальцями набрав код.
— Він ще сказав знаєте що? — неголосно промовив секретар. — Що
тепер, як би знадобилося, ми змогли б прогодувати увесь світ.
— Аральський філіал? — хрипко запитав Сталін. — Сталін біля апарату. З Дослідною ділянкою з'єднайте мене, будь ласка, з Миколою Івановичем. Якщо
він ще не спить.
Іра йшла по безлюдному нічному місту. Площа, що цокотіла під ногами, здавалася в темряві нескінченною, але образливо швидко нагромадилася попереду спляча брила готелю. Сміючись від шкодливого задоволення — приємно й дивно було не спускатися до підземного переходу, — Іра згори перетнула проспект Маркса, застиглий в помаранчевому світлі ліхтарів. Машин не зустрічалося зовсім, лише одного разу десь за Манежем майже безгучно — тільки шипіння розітнутого повітря із запізненням долетіло здалеку — пройшов, світячи габаритами, самотній легковий глайдер. Було так добре, що хотілося закохатися. Бузок перед Великим театром божеволів, спливаючи ароматом, величезні кисті примарно біліли в густому, настойному мороці. Шелестів летучими струменями фонтан, його звук супроводжував Іру ледь не до ЦУМу, що таємничо світив черговим освітленням зі скляної глибини. Вона проминула ЦУМ, вийшла до Кузнецького мосту.
Тут її зупинили. Позавчора вночі двоє туристів-автостоповців з Уганди намагалися висадити міст, укріпивши на одному з биків точкову міну. Тероризм, будь він клятий, ні-ні та й до нас щось проскочить... Терористів узяли, звісно, але поки в органах швидко розмотували цю справу — протягнути "точку" через кордон лжеугандійці аж ніяк не могли, значить, вони одержали її вже тут, швидше за все, в якомусь з посольств, — мости на всяк випадок охороняли добровольці з тих, кому не заснути, допоки не виправлено зненацька виявлений непорядок. На тротуарі стояв рудий туристичний намет, з нього смачно пахло кавою, два баси про щось приглушено сперечалися всередині. Спершись рукою на гранітний парапет набережної, чергував високий худий чоловік у білих брюках і квітчастій безрукавці навипуск — на грудях інфрачервоний далекогляд, на плечі ротний променекид Стечкіна, більш схожий на потужну фоторушницю, ніж на зброю.
Помітивши Іру, він відштовхнувся від парапету й неквапом пішов їй назустріч. Іра
заусміхалася. "...Тепер уяви — конвеєр, двадцять сім операцій в секунду, і так з години на годину!" — голосно сказали в наметі. Черговий підійшов до Іри. В нього було обличчя старого путилівця з історичного фільму і пальці піаніста або нейрохірурга. Він збентежено пригладив сиві вуса й запитав, по-хохляцкі м'яко видихаючи добродушне "г":
— Почекай, донько. На ту сторону, чи що?
— Ага, — відповіла Іра.
— Тоді вже покажи документи, будь ласка, — явно соромлячись, попросив він.
Іра покивала й полізла до сумочці. Косметичка, парфуми, ключі від квартири, ключі від мотоцикла, гребінець, том Акутагави — в метро читати, власне стереофото в безсоромному купальнику — на випадок подарувати, якщо якийсь хлопець пристане та сподобається, затертий п'ятак, залишений на згадку опісля того, як гроші зникли з побутового вжитку... Нема паспорту. Так, ще раз. Косметичка. Всередину не влізе, але все ж таки... Вона розкрила, звідти посипалося. І тут вона згадала.
— Фу ти! — вона навіть засміялася від полегшення. — От гава! Я ж його на столі залишила!
— Артеме! — почулося з намету. — Каву будеш?
— Звичайно буду! Зараз!.. На якому ще столі?
— Та на роботі... В Кремлі. Ви зателефонуйте товаришу Сталіну або секретарю, запитайте: Іра Гольдбурт — є така? Вам прикмети скажуть або... Ой. Ну, я не знаю.
— Ти що кажеш, метелику? Шоста година! Там або розійшлися, або сплять давно.