— Ну так — сплять... Я третій тиждень там працюю, так і не зрозуміла, коли
вони сплять.
Артем співчутливо кивнув головою.
— І як тобі там?
Іра лишень зітхнула.
— Серйозно все — аж моторошно. І страшно — аби чогось неправильно та не зробити. Сьогодні от отчебучила — думала, згорю! — Вона знову зітхнула. — Я люблю, коли всі на вухах стоять. З дітьми о-бо-жаю! Я ж до педвузу подавала, півбалу недобрала, уявляєте? Стенографію, дуринда, вивчила — конспекти писати... — Іра смикнула плечем. — Щоправда, стенографія-то як раз і стала в нагоді... Влітку знову подаватиму, обов'язково.
Артем посміхався.
— Гаразд, дуй уперед. На тому посту скажеш — Артем пропустив, мовляв, я тебе знаю, з батьком твоїм ми давні друзі. Батька твого як звуть?
— А я дитдомівська, — сказала Іра. — В мене батька немає, і мами теж.
У чергового обвисли вуса. З намету висунулася кругла голова й сварливо повідомила:
— Вичахає, Артеме!
— Почекай ти! Як же це, дівчинко... де ж?
— Там, — знехотя вимовила Іра й рвучко закрила сумочку. — В богом вибраній країні. Їх довго не випускали, не давали дозволу... а як п'ятиденна війна розпочалася, всіх, хто у відмові сидів, відразу мобілізували... Сиріт потім Червоний Хрест розвіз у ті країни, куди хотіли виїхати батьки.
— О, Господи, — сказав черговий. — Ти що ж... зовсім одна?
— Чому? — образилася Іра. — В мене старший брат є, кібернетик. Зараз у підводники пішов. Я до нього щоліта їжджу, на човні була. Знаєте, як цікаво?
— Знаю, — трохи хрипко мовив Артем і тихесенько кахикнув, прочищаючи горло. Обережно торкнувся Іриного плеча. Іра нявкнула.
— Каву хочеш? — безпорадно запитав черговий.
— Ні, дякую, Артеме. Я пішла б, а? Усю ніч креслила, то німці, то англійці...
Артем кивнув, вийняв з нагрудної кишені коробочок радіофону. Звичним рухом зробив з трьох пальців якусь "козу", недбало тицьнув у клавіатуру. Тьмяно блиснувши, вистрибнула антена, радіофон зашипів.
— Пал Семенич? Привіт! Слухай, я до тебе дівчинку пропускаю.
— Та ти що? — запитав радіофон. — Навіщо мені дівчинка?
— Гарна дівчинка, тільки документ на роботі залишила. Не гнати ж її назад, сам розсуди.
— Щось дівчинка твоя заробилася, — з єхидцею мовив радіофон. — Пропускай, гаразд.
— Ну от і добре. Бувай.
— Стій, стій, Артеме Григоровичу! Тут Вацлав все ж таки телефонував, кланявся тобі.
— Телефонував? Чому не прийшов-то?
— Інтеграл якийсь добивав. Забув, каже, про час.
— Зрозуміло, — з якоюсь поважною заздрістю сказав Артем. — Талановитий, чортисько...
Радіофон гмикнув і промовив:
— А хто зараз не талановитий? Коли робота в радість...
— Все ж таки по-різному.
— Ну, знаєш, Артеме Григоровичу, це як зріст. У кого метр сімдесят, а в кого два п'ять. Але, загалом, до життя всі придатні. А без зросту зовсім —
не буває.
Артем засміявся.
— Ти пропаганди-ист! Щось я тобі сказати ще хотів... Так! Тут знову приходив цей вчорашній дивак.
— Який?
— Ну, пам'ятаєш: як пройти на вулицю Кузнецький міст? Мені потрібен Виставковий зал Союзу художників...
— І що цей художник хотів?
— Порозмовляти, я так розумію. Безсоння в нього, чи що?.. Який же це, каже, міст, якщо в час "пік" тут машин більше, ніж води?
— Треба ж, розумний якій. А ти пояснив йому, що, наприклад... ну птах, навіть якщо крильця склав і ходить по траві, все одно птах, а не миша! Або от соціалізм — що ти з ним не роби...
— Пал Семенич, пробач, я передзвоню. Дівчинка тут просто засинає.
— Так я нічого, — винувато пробурмотіла Іра, розліплюючи очі. — Повіки тільки опустила.
— От я й бачу.
— Давай, — сказав радіофон. — Хай гуляє й нічого поганого не думає. Зв'язок закінчую.
— А я ніколи нічого поганого не думаю, — заявила Іра. — З чого б це?
На мить вставши навшпиньки, вона цмокнула Артема в зморшкувату щоку — той
навіть крякнув від несподіванки, — а потім дунула через міст.
Вона любила мости за свободу й вітер. Місто начебто змахнули вдалечінь, на край, залишилося лише головне: небо й річка. По річці тягнуло просторою прохолодою, відчувалося: скоро розвидниться. Розриви хмар наливалися яскраво-червоним соком, і по нерухомо лежачій глибоко внизу чистій воді повільно линули рожеві дзеркала. Було так весело мчати в досвітковій порожнечі, що Іра зненацька загорлала з піратською хрипотою якусь нісенітницю, дзвінко відбиваючи каблуками тільки-но вигаданий рвучкий ритм і час від часу перестрибуючи через калюжі, які залишив теплий дощ, що пройшов ввечері.
Переклад українською: Олексій Кацай, 2007 р.