Дада біг шкарпами, падав, підводився. Серце йому товклось, мов навіжене, вискакувало з грудей. Не думав про ніщо, був здивований, зачарований таємницею. Панна з партеру виростала на таємничу, чудесну королеву з "Трьох Мушкетерів". Коли Дада, стомлений бігом, приставав, йому видавалось, що серце його розірвалось і тріпочучись летить кудись у безвість. У ту хвилину він готовий був умерти.
Скрип трамваю сполохав його думки. Вже було місто. Ішов тихою вулицею попід каштанами, ішов збентежений, зачудований. Коли підійшов під свою браму, озирнувся на мить довкруги себе: на другім боці у срібним потоці нову стояв, спершись на палицю і підсвистуючи, — Мільорд.
— Де волочишся, малий драбе? — гримнула пані Слюсарчикова. Дада шугнув у кімнату, крадькома зиркнувши на Трача. Той байдуже позіхав. Дада писав ще латинські слівця, читав історію, але очі злипались. Зупа така, яку Дада любив, пахтіла, ґноти замикали книжки, пані Слюсарчикова буркотала, цісар лагідно споглядав із рям, а Дади-на золота голова упала на Цезаря, накрила Барбароссу і солодка, пушиста темінь огортала її, пестила по-маминому. Пані Слюсарчикова, буркотячи, роздягнула і заволокла його в ліжко, де вже зеленим змієм притаївся в подушках місяць. Дадині очі були закриті.
III
Тої ночі повісився Бріксль. Його жінка встала вночі напитись води і найшла його, як висів на пояску проти вікна, просто проти місяця. З самого ранку ціла кам'яниця дудніла від біганини по сходах — всі хотіли дивитись. Біля дверей стояла юрба, лізла мов сарана в кімнату. Грубий поліцай з ременем під бородою записував щось у книжечку, пані Брікслева хлипала, а пан Бріксль лежав на ліжку, довгий, зелений, страшний. Дада пригадав собі вчорашнє: "Блідо-зелений, зеленаво-сірий кольор трупа, що розкладається". І дивна річ, від Брікслевого трупа йому починало ясніти: в очі впивались ті за-карлючені жовті руки, ключиці, що виставали з-під брудної сорочки, врешті ця труп'яча голова з висолопленим язиком, з викаряченими очима і білою чуприною, розкуйовдженою, страшною.
Смерть бачив Дада уперше. Зікри пана Бріксля дивились просто на нього, докірливо, глумливо так, що хотілось скрикнути. Але не можна, не можна було відірватись — труп манив, чарував. Дада їв його очима, Дада досліджував кожну жилку на руці, кожний сустав закарлюченого пальця. Дада хотів збагнути, як то так: от був учора пан Бріксль, говорив з ним, сидів осьде, а сьогодні вже його нема? Була в цьому дивна, незбагнена таємниця. Вона сховалась у цьому гидкому, зеленому трупі, вона жила і глузувала з людей. Дада напружував все своє єство, щоб зловити цю таємницю, але не міг. Тільки труп лежав і вабив, приковував до себе. Хотілось уже відвернути насичене око, але не можна було. І Дада бачив знов, як складаються руки в трикутники, як площаться ноги в ромби, ромбоїди, граняком осідають груди, і до них чіпляється зеленим колом голова. Це було таке просте, але чудесне. Нараз серед учорашнього шкамаття', книг і черепків, спорхнула знов бронзова танечниця і маленьке слабке тільце її посміхнулось у золотім промені. І тоді Дада скрикнув! Пані Слюсарчикова сердито схопила його за руку і витягла на коридор: "То не для смаркачів такі речі!"
Всі зітхали, шепотіли, переступали з ноги на ногу. "Чому він повісився?" — питала пані Прочковська. "А я знаю, чому? — відповіла пані Брікслева, — оттак собі взяв і повісився". Маруха та Зоха пищали, але лізли до самого трупа, бородань у золотих окулярах вставав цікаво навшпиньки і навіть панна Ґізеля, соромливо за-стьобуючи піжаму, тиснулась крізь юрбу. Кравець Мільчановський довго дивився на неї, потім сплюнув і пішов. Юрба ще погуділа, погуторила і розходилась. Залишився тільки поліцай, пані Брікслева і вішальник.
— От жив, жив Бріксль — і нема, — задумано сказала пані Шев-чукова, спершись на мітлу.
— Що з ним зроблять? — спитав Дада паню Слюсарчикову.
— Не твоя справа! — сердито гримнула вона, але згодом зм'ягчі-ла. — До трупарні повезуть.
* Шкамаття — шматки, шмаття.
Дада уявив собі холодну, темну трупарню, повну голих трупів, і між ними худе, зелене тіло пана Бріксля. Йому стало його шкода. "От учора..." — почав він і осікся. "Що вчора?" — суворо глянула на нього пані Слюсарчикова. Але Дада затявся: не сказав ані слова.
Ніхто так і не довідався, що він останній говорив з Брікслем. Спитав ще тільки, чи Бріксль буде страшити. Пані кивнула головою. Тепер у кам'яниці не буде спокою, бо вішальники дуже неспокійні. При цьому вона перехрестилась. І Даді стало ще більш шкода старого Бріксля, що мусить тепер товктися по ночах по ґалєрії, стукотіти своїми черепахами-черевиками, мацати за клямки зеленими скрюченими пальцями.
Дада зітхнув і поплентався за панею Слюсарчиковою, що важко переводила дух, пересуваючи по сходах своє дебеле тіло. Він ще зиркнув крадькома на двері панни в чорному. Вони були наглухо закриті, загадкові в своїй таємній, чорній тиші.
Гізеля пройшла повз них, прикладала руки з червоними нігтями до вилиць і невпинно повторювала: "Який жах, який жах!" А проте день дерся до кам'яної скрині, як звичайно, золотий, нахабний. Телі-ги туркотіли по бруку, сопіли авта, і дзвінко-дзвінко лящали веселі трамваї.
На другім, у кутку стояв Трач із Ромцем і Терлецьким. Ромцьо хо-літався на ногах у добре випрасованих штанах, із прегарним розділом на голові, а йому крізь плече заглядав Терлецький з рум'янцем на цілу щоку, з ямками на щоках. Дада спинився: вони читали якийсь жовтий папірець.
Була неділя. У садах, у парках цвіркотіли діти, жовніри брязкали острогами, мальвами червоніли спідниці служниць, а пані в чорному, висушені та зморщені, пани в гранатових убраннях ішли та йшли на бамкання дзвонів. Соняшна злива купала сірі доми, небо не ше-левіло, снігові клапті хмар застигали в височіні, і кругом гуділо, переливалось море голов. Дада пропхався між ліктями гав1, відбивався від грудей няньок і видряпався по сходах у церкву, що гула, мов великий фіолетовий дзвін. Дада став за лисиною професора, дивився на його стоптані каблуки, і з вікна крізь вітраж плили на нього потоки рожевого, зеленого, синього сонця.