*1 Боже мій (нім).
2 такий спокійний хлопець (пол.).
У брамі стояли тільки самі свої: Шевчуки, пан Курилович, Семко, Дада. Ґноти, панна, її мама, навіть Федюки кинули товктись, а Міль-чановський — оса злісно дивився крізь вікно і кричав: "Так і треба!", пані Прочковська здерши носа презирливо проштовхувалась на сходи, бо її це не цікавило, — їй було все одно. І Дада відчув, що всі вони осьде — і пан Курилович, і Федюки, і Шевчуки — це одно, й ніхто, і він ніколи не збагне, про що вони думають, і ніхто ніколи не розіб'є їх єдности. Семко тримав його за руку, і приємно було чути доторк тієї великої, мозолистої руки. Пан Курилович сердито пахкав люлькою, і смердючий її дим був Даді милий і солодкий.
Трач уже був далеко, його плечі виднілись із-за кратястого плаща Мільорда, його чоботи раз у раз вилискували до сонця. Люди ставали і дивились. Трач обернувся востаннє і кивнув головою, посміхнувшись. "Держись, Трач!" — гукнув дужо, незважаючи на нікого, добрий Семко. "Держись, Трач!" — гукнув за ним Дада, і голос його згубився у скрині трамваю. Він спостеріг, що очі його сухі, йому вже не було шкода Трача — він був гордий за нього. І ще спостеріг, що вже все було чітке та виразне: граняки домів перетинались на углах вулиць, трикутниками виростали дахи, просто вгору стріляв димар, і колами, маленькими колами були обличчя людей. Місто розділилось надвоє: з одного боку були тіні, чорні смуги тіней, з другого була ясність, велика соняшна ясність. І все тоді вирівнялось, рушило одно за другим — коні, люди, події. Дада мимохіть провів рукою лінію: праворуч пішли тіні, ліворуч світло, і це була перша лінія, що він накреслив.
— Ідемо, Дада, вже нікого нема, — сказав Семко.
— Ідем, Семку, — мов луна, відказав Дада.
І повен дивної, хвилюючої ясности Дада пішов у темну браму своєї кам'яниці. Дада стріпонув золотими кучерями. Дада відкрив очі, але Даді було тоді всього тринадцять літ.