Чужинець на чужій землі

Страница 55 из 192

Роберт Гайнлайн

Найуспішніші з неофіційних часто плели власне павутиння ляскальників — аж доки виявлялося, що до них було так само важко дістатися, як і до Великої Людини, чиїми неофіційними контактами вони були. У цьому разі з'являлися Другорядні неофіційні ляскальники, які намагалися обійти головного неофіційного. З найважливішими особами — такими як Генеральний Секретар Світової Федерації Вільних Штатів — лабіринт обхідних шляхів через неофіційних був величезний, оскільки існували офіційні фаланги ляскальників, які оточували лише дуже важливих осіб.

Хтось із терранських студентів висунув припущення щодо того, що лапутянці, напевно, й справді відвідали марсіан, посилаючись при цьому не лише на їх духовну одержимість споглядальним життям, а й на два цілком конкретних питання. По-перше, було схоже на те, що лапутянці дізнались про два супутники Марса щонайменше за два з половиною століття до того, як їх помітили терранські астрономи. А по-друге, саму Лапуту зображали у вигляді того розміру, форми і рухомої сили, яким підходить лише один термін англійською: "летюча тарілка". Але ця теорія не стала достатньо переконливою тому, що про систему ляскальників, на якій було побудоване лапутянське суспільство, на Марсі нічого не знали. Марсіанські Старійшини, яких у просторі й часі не обмежували тілесні об'єкти, мали б від ляскальників менше користі, ніж змія від черевиків. Все ще цільні марсіани, ймовірно, могли використовувати ляскальників, але вони цього не робили: таке поняття суперечило б їхньому способу життя.

Марсіанину знадобилося б кілька хвилин — чи років — лише для того, щоб усе це зрозуміти. Якщо інший марсіанин волів з ним говорити, він би просто чекав — так довго, як було б потрібно. Маючи в перспективі цілу вічність, вони не мали причин поспішати; фактично в марсіанській мові неможливо було знайти відповідник слову "поспішність", і сама вона вважалася неприпустимою. Швидкість, одночасність, прискорення та інші математичні абстракції, що стосувалися шаблону вічності, були частиною марсіанської математики, але не марсіанськими емоціями. Навпаки: безупинний рух і метушня людського існування брали початок не з математичних потреб часу, а з несамовитої терміновості, прихованої у людській статевій біполярності.

Доктор Джубал Гаршоу, професійний клоун, руйнівник-аматор та паразит за покликанням, довго намагався ігнорувати "поспішність", а також усі почуття, пов'язані з цим шаблоном. Знаючи, що йому залишилося недовго, і не маючи ані марсіанської, ані канзаської віри в своє безсмертя, він ставив собі на меті прожити кожний золотий момент так, наче він був вічним — без страху, без надії, але з витонченим задоволенням. Він з'ясував, що для цього він потребує чогось більшого, аніж Діогенова бочка, але меншого від палацу задоволення Кубли[31] з його двічі по п'ять милями родючої землі та стінами з баштами, встановленими довкола. Для Джубала це було просте невелике місце, скажімо, кілька акрів, оточених огорожею під напругою; будинок з чотирнадцятьма кімнатами чи десь так; біганина секретарок, за яких він сплачував податки, та інші зручності. Щоб захистити своє аскетично обставлене гніздо з усім його персоналом, він перемкнув четвертий мінімальний рівень зусиль на максимальну віддачу — просто тому, що легше бути багатим, ніж бідним. А Гаршоу всього лише хотів жити так, як йому подобалося, тому робив усе, що вважав для себе найкращим.

У результаті його й справді турбувало те, що нові обставини накладали на нього необхідність поспішати, — і він не визнавав, що насолоджується цим більше, ніж за усі попередні роки.

Цього ранку він вважав за потрібне поговорити з третім на планеті головним урядовцем. Він був повністю обізнаний із системою ляскальників, через яку для звичайного громадянина такий контакт з головою уряду був майже неможливим — навіть попри те, що сам Гаршоу вважав нижчим від своєї гідності оточувати себе буферами, гідними його статусу. Так, коли дзвонив телефон — звісно, якщо він був під рукою, — то Гаршоу відповідав особисто, адже будь-який з цих дзвінків міг ощасливити Джубала можливістю нагрубіянити якомусь незнайомцю за те, що той посмів порушити його спокій без причини — адже "причини", згідно з переконанням Гаршоу, існували не для незнайомців.

Джубал знав, що може й не сподіватися, — що такі ж умови створили й у Виконавчому Палаці; містер Генеральний Секретар не відповість на жоден з його дзвінків. Проте впродовж довгих років Гаршоу вправлявся в мистецтві спроб обхитрувати людські звичаї; відразу ж після сніданку він бадьоро та енергійно взявся за справу.

Значно пізніше Джубал був втомлений — і дуже розчарований. Лише його ім'я провело його повз три шари захисту офіційних ляскальників, адже він був достатньо важливим VIP, щоб під час розмови з ним вони ніколи не кидали слухавку. Замість цього його перенаправляли від секретаря до секретаря, перемикали розмову з режиму голос-та-зображення на красивого вихованого молодого чоловіка, який, здавалося, хотів обговорювати питання нескінченно, причому без помітного роздратування, — і не мало значення, що саме говорив Гаршоу: він однак не погоджувався з'єднати його з Ясновельможним містером Дугласом.

Гаршоу знав, що прискорить події, якщо згадає Людину з Марса, — і що точно дуже сильно пришвидшить події, якщо вимагатиме зустрічі з ним. Але він був дуже не впевнений в тім, що ця дія полягатиме саме у спілкуванні один на один із самим Дугласом. Навпаки: він вважав, що будь-яка згадка про Людину з Марса знищить найменший шанс дотягтися до Дугласа. Проте в одному випадку таки викликав агресивну реакцію від підлеглого, хоча й не прагнув цього. З досвіду він знав, що завжди простіше домовитися з головним. Тоді, коли життя Бена Кекстона висіло на волосині, Гаршоу не міг ризикувати, щоб зазнати невдачі через нестачу влади у підлеглих — чи їх надмірну амбітність.

Але ці м'які відмовки випробовували його терпіння. Нарешті він огризнувся:

— Юначе, якщо у вас немає повноважень, то дозвольте мені поговорити з тим, у кого вони є! З'єднайте мене з містером Берквістом!

Посмішка раптом зникла з обличчя підлеглого-маріонетки, і Джубал радісно подумав, що нарешті натрапив на слабке місце. Тож він використав свою перевагу: